Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Хитає вітер ліхтарі
і дико свище по кварталах.
Вже ніч лягає покривалом
на чорні бані й димарі.
Принишкли площі
й вулиці,
де пленталось життя базаром.
І тільки осінь стеле хмари,
та в сквері клени слізно тужать,
та чорні тіні,
мов ченці,
з кутків шниряють по калюжах…
Гуляє вітер ураганом.
З ним я —
бо ми рідня по крові —
десь на десенських берегах —
з ним побраталися в діброві…
Тупі обличчя,
сонні пари,
багнюка вулиць,
шум базарів,
дрібні стремління і турботи…
Тут сон віків – іржа болота!
Лише кротам тут гарно жити,
що віддали покорі
гордість,
і тим,
хто злякано спішить
взять у життя
на спокій ордер…
Балада про весну
«Купало» сплів весні вінок
З ромашок, звіробою,
Пустив на зоряний ставок —
За тихою водою.
«Гадай, коханая весна,
Чи любить тебе літо?»
Й подавсь за мріями у снах,
Кудись в шумливе жито.
Шелесь русалка в осоці
(В очах її агати),
Пливе на дно з вінком в руці;
Вінок став потопати.
І плач, і сум… і плач, і сум
З очей весни туманом,
А вітер хмарами косу
Розпатлав над житами.
Пішла і зникла десь з плачем
Акордом суму в просинь…
І сльози капали дощем
На скошені покоси.
Перший сніг
Чудовий вечір темно-синій.
Попід ногами білий пух,
летять сніжинки роєм мух,
і на деревах срібний иней.
Зимову казку ліпить грудень.
– Здоров, дідусеньку, здоров…
Пружніє крок.
І радість у грудях.
І б’є рум’янцем в щоки кров.
Ідем по клюбу і співаєм —
отак співать би без кінця.
Сніжинки граючись сідають,
сльозою котяться з лиця.
І я, і всі, неначе п’яні:
– А ну, – в сніг Таню обкачать.
І ми із реготом жбурляєм
крижані кулі на дівчат.
Леонід Пахаревський
Народився 16.09.1883 р. у с. Щербачинці на Канівщині. Закінчив Київський університет і Музично-драматичну школу ім. М. Лисенка. Був співробітником «Киевской мысли», «Громадської думки» і «Ради».
Пік активності письменника припав на 1900—1910-ті. В «Раді» Л. Пахаревський опублікував багато статей, рецензій, оповідань, казок, нарисів, зокрема у рубриці «Малий фейлетон». Оповідання містив у часописах «Нова Громада», «Киевская старина», «Рідний Край», «Село», «Світло», «Сніп», «Слово», «ЛНВ», в альманахах «Розвага» і «Терновий вінок».
Л. Пахаревський переклав новели Т. Манна, романи К. Гамсуна. Окремо вийшли збірки «Буденні оповідання» (1905, 1910), «Пожовкле листя» (1911), «Оповідання» (1913, 1918), п’єси «Нехай живе життя» (1907) і «Тоді, як липи цвіли (Дідова таємниця)» (1914).
Серед його творів є кілька віршів та поезій у прозі.
Після революції Л. Пахаревський завідував середньою трудовою школою № 50 у Києві, товаришував зі Степаном Васильченком. З кінця 1920-х переїхав до Москви. Від літератури відійшов. У 1937 р. його арештували і заслали на північ, де він у 1938-му помер.
Нехай воскресне!
Моїх сестер, братів веселих я бачу. Сміються, під сяєвом сонця весняним, радіють вони.
Немов ожили мої сестри й брати, немовби воскресли вони.
А сліз я не бачу на очах: не видко. Геть висохли сльози, втомилися плакати люди. Хоч день, хоч на час одпочити хотять мої сестри, брати.
І чудно мені: я звик до сумних їх очей, до сліз цих жінок і дітей. Од батьків і синів я чув лиш прокляття сами, прокляття стражданням, борні за той хліба шматок. Сьогодні ж я бачу: сміються, радіють і кажуть: «воскресе Христос!»
