Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
І ця давня звістка щоразу входить нам в душу, як нове гасло відродження, як привіт од нового життя, що кличе до себе пахощами весняних квіток, ясно-зеленим чистим листом помолоділого дерева.
«Воскрес Христос!» – чуємо споконвіку і раз у раз з цими словами щось нове, молоде, надійне озивається в нас на серці, легенько, несміливо бринить і каже: «Жити, жити…»
Заплакані очи – всміхаються. Напружені руки – бадьоро випростуються. Нужденні, недужі груди – вдихають в себе цю звістку радости і легко їм бідним стає хоч на мить.
Хоч на мить, – а радісним акордом заграє сіре, буденне, немиле життя. Хоч на хвилину, а надію подасть звістка про перемогу живого над мертвим. А надія зцілюща, вона животворящою росою вмиє наші рани, і ясніше небо стане, і повірять неймовірні, що дні радости прийдуть і легко зітхнуть сини землі.
Нехай ввійде животворяща надія в наші сумні дні, коли молоді дужі люди радо кидаються в пітьму смерти, накладають зневірені на себе руки ті, од кого край рідний жде порятунку. Нехай свято весни і життєва перемога над смертю оновить душу людині і скаже: «не вмирати, а жити, не хилитись травою, а дубом могутнім стати нам треба супроти смутку життя».
Тільки дужим дається перемога, тільки перед вірою і певністю одкривається завіса і яскраве світло нових днів цілим снопом весняного проміння осяває землю.
Віри в свої сили молоді, надії і певності дай нам, свято перемоги над смертю. Любови до живого, любови до краси і аромату весни життя.
Сторінки життя
Я беру з життя уламки, найгостріші скалки й кажу: страшно жити!
Уламки життя говорять мені:
В повній силі, нагло вмирає одна за одною так пекуче потрібна моєму рідному краєві, народові моєму скривдженому людина. Умирають орачі, а нива стоїть незорана, невижата, стоять сиротою колоски – до землі похилились, ронять зерно в землю, вже змочену осінніми дощами. Нива плаче, сльозами вмивається, а орача немає, забарився; орача покрила вже собою холодна земля. Це ж смуток тяжкий, це ж жах, бо гине нива, гине без орачів!
Гинуть мої друзі, один за одним, ідуть собі в царство вічного супокою, в царство тиші; а я самотою стою посеред невижатого поля, посеред народу мого великого й в одчаї взиваю:
Друзі мої! Любі мої мерці, як же мені трудно без вас на світі тинятись. Один по одному кидаєте мене, рвете квітку за квіткою з душі моєї, радість за радістю несете з собою туди, в те незнане царство темряви, цвіт любови моєї до вас збиваєте з душі моєї. А без цвіту душа моя убожіє, душа моя сіріє…
Любі, хороші мерці мої, горе мені без вас!
Он гляньте з осель своїх мовчазних, що діється там, де ви мене самого покинули. Тут вже зовсім умирає любов.
Тут в безглуздій братовбивчій війні не милують навіть діточок безневинних; тут, озброєні всіма здобутками культури народи несуть жах і смерть туди, де прагнуть культури; тут в жертву неситому хижацтву комерсантів ведуть на смерть і несуть смерть тисячам кращих синів народу. Цілі села без шматка хліба пухнуть з голоду, просто, спокійно ждуть смерти, так наче так і треба, так наче інакше й не можна…
Друзі мої, хіба це не жах?
А ви кидаєте мене самого…
Фрагменти життя
Такі теплі, навіть гарячі дні…
Час повзе так поволі, наче безжурна черепаха. Повітря тремтить під вогнянно-ясними проміннями сонця.
В саді, під тінистим деревом, сидить молода жінка і любується малим. А він бігає і бігає з місця на місце, качається по шовковій траві, ловить ріжнокольорових метеликів, трав’яних коників, що високо підстрибують біля його, наче граються з ним… Часом забіжить мале над озеро і цікавими очима слідить за хвилями, що раз у раз котяться до берега. Ах, як швидко воно росте. Обсмалилося наче африканець і тільки оченята горять, як дві горючі іскри. Таке мале, дороге циганятко.
Над вечір, коли починає злегка темніти, бере мама малого до себе на коліна, гладить шовкове волосся, отак ніжно-ніжно, качає в кріслі-гойдальці і співає йому давні колискові пісні. Вся ніжність, любов, смуток переходять на малого, він дивиться на маму довго-довго, переводить напівсонний погляд на озеро і так задивлений на воду, під ніжними звуками пісні, що пливуть з хворих грудей мами – засипає.
Кілька легеньких поцілунків матері і надходить солодкий, дитячий сон…
В такі хвилини вона наче успокоєна. Забуває про прикрі години, спомини, сідає на веранді і віддається мріям…
Так довго, а потім чути музику, що пливе так тихо, так успокоюючо, так м’яко. Це він, брат її, грає. Він для неї грає, не ворушить її з мрій – хиба, коли цілком знепритомніє, бере, як малу дитину і вводить у хату…