Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Найостаннішим учора Зорію зателефонував журналіст Ліченко й розповів, що касету з компроматом на олігархів він прилаштував на один з центральних каналів, який останнім часом відзначається опозиційністю до влади. Начебто менеджери каналу в захваті від побаченого на плівці й готові пустити її в ефір якнайшвидше, а Ліченку насилу вдається їх стримувати.
Але всі ці, здавалося б, заспокійливі новини не принесли Зорієві доброго настрою. Полковник хвилювався, бо ж сьогодні виходив на полювання. Саме за кілька годин, а може, й раніше його внутрішня чуйка подасть якийсь сигнал: або «до бою», або «відбій». Усе залежатиме від розуміння того, чи має та особа, на яку Зорій покладає великі надії, реальні можливості внести ясність у деякі пробіли в його стратегічному плані приведення до влади в Україні потрібної людини. Потрібної не особисто полковникові Зорію, не особисто генералові Шершуну, полковникові Крюку чи підполковникові Ярузі, а народові України, людям України, таким, як Сашко й Ніна Теслі, Іван Цюба, його водій Гена Вареник, друг і колега полковник міліції Петро Симко. Це потрібно мільйонам інших простих і непростих людей, що розмовляють різними мовами, моляться різним богам, мають різні пристрасті й уподобання.
І хоча Богдан Данилович знав, що перспектива отримати потрібну інформацію не надто велика, все-таки спробувати варто.
Бо ці матеріали сприятимуть правильному вибору тактики для того, щоб запобігти реалізації планів північних сусідів підсадити на вершину української влади свою креатуру. А значить — ще більше зміцнити позиції людини Зорія, котра вже так близько
до мети, яку визначив він — полковник Служби безпеки України. Який, у принципі, вже залишається ним тільки номінально, давно перетнувши межу, що розділяє поняття «службові обов’язки» і покликання справжнього патріота Батьківщини.
Політичні проекти, політичні партії, спілки, союзи, блоки, рухи — до самісінької дупи. Усі вони тільки охнуть, зрозумівши, що їх усіх просто «зробили». Як пацанів.
За годину Богдан Данилович Зорій піде на побачення. Саме за годину він на певний час пошле до бісової матері всі свої морально-етичні принципи, якщо вони в нього ще залишилися, і пуститься берега.
Але, знову ж таки, людина припускає, а Бог допускає. Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно.
7
Мирон Валентинович Остапенко сьорбнув з красивої порцелянової чашки, в якій він заварив міцний чорний чай, і знову приготувався слухати. Оскільки запис здійснено лише кілька годин тому, Остапенкові доповісти розшифровану й перенесену на папір розмову ще не встигли. Нічого, це можна зробити й потім. Зараз пішла така «спека», що аналізувати й систематизувати матеріали немає часу. Важливі кожна година, кожна хвилина. Бо ж його, генерала Остапенка, дії цілком залежать від ось цих записів.
Мирон Валентинович натиснув на кнопку диктофона. З динаміків знову полинули знайомі голоси. Цього разу «булава» зафіксувала розмову Президента і голови СБУ генерала Беруна.
«— …Герасиме, ти в мене хто? — голос Президента сухий і суворий.
— Не зрозумів запитання, пане Президенте… — з тембру відчувається, що Берун хвилюється.
— Я тебя зачем назначіл? Шоб ти обєспєчував безопасность государства, правільно?
— Правильно, пане Президенте.
— А Прізідєнт України єсть частью государства?
— Пане Президенте, що ви зі мною, як з пацаном, — несподівано голосно промовив Берун. — Кажіть, у чому я винен, що я зробив не так?
— Ти не харахорься! — теж підвищив голос Президент. — Усе, що ти робиш, — не так. Але найголовніше те, що ти нічого не робиш з того, що повинен робити як голова Служби. — Президент почав говорити щирою українською, хоча робив це, якщо поруч не було телебачення, дуже рідко. Під час офіційних зустрічей Президент розмовляв винятково державною мовою, яку знав непогано, але «при своїх» не міг відмовити собі в задоволенні спілкуватися улюбленим суржиком, коли майже в рівній пропорції вживав російські, українські слова та не дуже вишукані матюки. — Ти не лише не попередив цього ганебного хуліганського вчинку в Івано-Франківську, а й брав безпосередню участь у його підготовці. Що ти на це скажеш?