Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Сьогодні, з усього видно, жодних розважальних заходів не передбачалося. Ситуація вимагала серйозної розмови. Розмови, яка може виявитися останньою в їхньому спілкуванні і стати тією межею, за якою будь-які стосунки між людьми припиняються.
— Що з Юрою? — замість привітання запитав Клютов, зустрічаючи біля входу в ресторан Талимеризібу.
— А що з Юрою? Немає Юри. Застрелився, — Талимеризіба сказав це так, наче повідомив, що на вулиці закінчився дощ.
— Гаразд, ходім усередину, там поговоримо.
Клютов і Талимеризіба пройшли через кілька кімнат і коридорів та опинилися в шикарно вмебльованому невеликому залі, посеред якого — великий стіл, застелений білою скатертиною, сервірований красивим дорогим посудом з різними закусками й напоями. Сіли одне проти одного. Випили. Почали трапезу.
— Він був нашою надією, — жуючи сказав Клютов. — Чесно тобі зізнаюся: дехто не виключав того, що Юра міг замінити нашого нинішнього Президента. — Зненацька Клютов замовк і пильно подивився Талимеризібі в очі. — А ти, Дімо, знав, що у Президента одним з варіантів спадкоємця був саме Кривученко? Тато вважав його сильною особистістю, розумним і наполегливим керівником. При Юрі-президентові Тато жив би як у Бога за пазухою, не боячись за свої мільярди.
— У нас із вами, Вікторе Романовичу, як я пам’ятаю, були дещо інші домовленості, - образився Талимеризіба. — І я, здається, все, що від мене залежало, робив, аби завоювати довіру Президента й не втратити вашу. Я розумію, на що ви натякаєте… І не думайте… Хіба я пішов би на таке, щоб заради кар’єри знищити таку людину, як Юра? Та він мені був, як брат.
— Добре, добре, не трусися. Юру не повернути, а нам треба думати, що робити далі. Як ти відчуваєш, Президент тобі цілком довіряє?
— До сьогоднішнього дня я думав, що цілком, — керівник Секретаріату знизав плечима, — а сьогодні він якось дивно зі мною говорив. Він і раніше не добирав слів у спілкуванні, а тепер… Зірвався. Може, через Юру? Хтось йому доповів про самогубство Юри раніше, ніж я. Хоча я дивуюся: без мене раніше й муха до кабінету Президента не могла залетіти. А тут… Може, Берун? Президент під кінець сьогоднішньої розмови сказав, що завтра матиме до мене серйозні запитання.
— На тему?..
— Без поняття. У нього до завтра ще можуть тричі змінитися і плани, і теми зустрічі.
— Діма, давай серйозно ще раз визначимося: ти готовий іти до кінця, щоб досягти головної мети, про яку ми домовилися раніше?
— Я-то готовий, але ж бачите, як можуть змінитися обставини. Ще невідомо, чим закінчиться наша зустріч із Президентом.
— Ну тоді давай і будемо від цього танцювати. Якщо треба буде — зустрінемося й завтра. — Клютов витер серветкою рота, кинув її на стіл і підвівся. — А як ти думаєш, чому так вчинив Юра? І чи ж дійсно сам він це зробив?
— З’ясовуємо… — непевно відповів Талимеризіба.
— До речі, - Клютов чомусь знову сів, — помер син Назарова, Генка. Треба тримати Миколу Яковича під контролем, щоб не накоїв, бува, якихось дурниць. Зараз треба згортати все виробництво, що є там у нього, а він, схоже, недієздатний. — Клютов хлюпнув сам собі в бокал коньяку, випив залпом і, дивлячись перед собою на сервірований стіл, повільно сказав: — Добре, з Яковичем я сам розберуся.
5
Зачинивши двері свого кабінету зсередини на ключ, начальник департаменту фінансової безпеки та боротьби з економічними злочинами Мирон Остапенко увімкнув портативний магнітофон розміром із сірникову коробку і прислухався. З мікродинаміків почулися доволі розбірливі слова — розмова двох чоловіків, голоси яких не впізнати було просто неможливо.
Генерал Остапенко зручно вмостився у кріслі й приготувався отримати кейф. Адже про зміст розмови Президента з главою його Секретаріату Мирон Валентинович уже знав з письмових розшифровок записів, які йому регулярно готували люди, що працювали на нього й весь час одержували звукові файли з кабінету Президента від «булави».
«…шо той предмет, та бомба, полетіла в мене? У нас єсть, вообще-то, служби, які должні охранять Прізідєнта? Чи я поназначав їх руководітєлєй для того, шоб вони набивали свої кармани, пользуясь моїм добрим ім’ям, моїм авторітєтом? Де до сіх пор Берун? Почіму нє докладуєт?
— Він, пане Президенте, намагався кілька разів потрапити до Вас на прийом, але я його під різними приводами не пускав: нехай трішки потрясеться. Та й мені потрібен був час, щоб з’ясувати деякі деталі, уточнити факти.