Соло бунтівного полковника. Вершина

Богдан Данилович, як і решта далекоглядних політиків, розуміючи, що проблема кримськотатарського народу дуже непроста, передбачав, що колись із таким підходом до її розв’язання все закінчиться бійнею. Тому ці думки, які починали лізти в голову, щойно Зорій перетинав Сиваське болото, він намагався відкинути; робив це й на чудовій дорозі до Ялти. Бо вплинути поки що на перебіг подій не мав змоги. То й чого тоді забивати собі голову ракушняком?

Ось там зліва проплив камінний профіль Катерини II, що вже багато століть, а може, тисячоліть (тоді це — не її профіль) суворо поглядає з п’єдесталу на долину, всіяну кам’яними брилами, валунами, покреслену городами, виноградниками та перелісками. Ще вниз-угору, вліво-вправо — і ось нарешті між пласкими вершечками гір промайнула морська блакить. Раз, ще раз. І вже очі мружаться від незвичайних барв казкового Чорного моря. Хоч би скільки проїздив тут і очікував цього дива, воно завжди виникає зненацька, захоплюючи дух, вражаючи чарівною, незрівнянною красою.

Санаторій «Чорномор’я», до якого прибув Зорій, вважається одним з найкращих у Ялті. Ще за часів Союзу сюди полюбляли приїздити на відпочинок москвичі. Але до престижної оздоровниці на той час міг потрапити не кожен охочий. Належав санаторій Комітетові державної безпеки. І хоч формально путівками розпоряджалася медична служба КДБ УРСР, українським чекістам нечасто вдавалося відпочити в ялтинській Лівадії, де й стоять корпуси санаторію «Чорномор’я».

Після розпаду Союзу, втративши Крим, Росія позбулася можливості безроздільно керувати тамтешніми оздоровчими закладами й будинками відпочинку. Як і українські спецслужбісти вже не мали змоги полікуватися в Єссентуках, Кисловодську, Сочі та в інших чудових курортних містах, до яких раніше звикли й де любили відпочивати.