Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Упіймайте її. Ви повинні її впіймати. Звертаюся до вас з усією пошаною і відчаєм зневаженої тітки.
Мовчанка. Погляди.
— Пофарбуйте їй руки.
Скляний погляд істоти на стіні, осудливий і неживий.
— Чар’ю трі, — прошепотіла Корделія.
Юрба не закричала на знак схвалення, але видихнула в унісон, наче у голому вітті дерев прошепотів осінній вітер.
Шимі біг за лихим мисливцем за трунами і Сюзен-сей, поки не знесилився. Його легені горіли, гострий біль у боці став нестерпним. Притискаючи ліву руку праворуч до пахви й кривлячись від болю, він упав на траву Крутояру.
Якийсь час просто лежав обличчям у запашній траві, розуміючи, що вони все більше віддаляються від нього, але водночас усвідомлюючи, що, поки не минеться біль, не зможе підвестися і знову побігти. Якщо він підганятиме себе, то знову опиниться на землі, та й по всьому. Тож він просто лежав, вряди-годи підводячи голову, щоб подивитися на сліди копит коней Сюзен-сей і лихого мисливця за трунами. Щойно він зібрався з силами, щоб підвестися, як його вкусив Капризний. І не просто вщипнув, а добряче гризонув. Остання доба для Капика видалася нелегкою, і йому не надто сподобалося, що винуватець усіх його нещасть лежав на траві та насолоджувався сном.
— Йооой, прокляття! — закричав Шимі й зірвався на рівні ноги. Людина, більш схильна до філософських роздумів, аніж Шимі, могла би подумати, що нема в світі нічого магічнішого за сильний укус у дупу. На його тлі всі тривоги, хай які тяжкі й скорботні, розвіювалися, мов дим.
Шимі рвучко обернувся до мула.
— Навіщо ти це зробив, старий підступний Капику? — Хлопець несамовито тер рукою вкушене місце, в очах стояли сльози. — Боляче ж як… ти старий сучий син!
Капризний витягнув свою довгу шию, в сатанинській посмішці, на яку здатні хіба мули й дромадери, вишкірив зуби і заверещав. Дуже схоже було, що сміявся.
За мулом між гострими ратицями досі теліпався повід. Шимі потягнувся до мотузки, і Капризний знову спробував його вкусити, але хлопець щосили зацідив йому по макітрі. Капризний хропнув і закліпав повіками.
— Ну ти й учудив, злюко Капику, — сказав Шимі. — Тепер мені доведеться цілий тиждень какати навпочіпки. На стільчак сісти не зможу. — Він намотав повід на руку і сів на мула верхи. Капризний не робив спроб скинути вершника, проте Шимі скривився від болю, коли вкушена частина тіла опинилася на спині мула. Та все одно пощастило, подумав він, впинаючись п’ятами в боки тварини. Зад болів, але принаймні йому не доведеться йти пішки… чи бігти, відчуваючи такий біль у боці.
— Пішов, дурню! — звелів він мулові. — Поквапся! Швидше, старий сучий сину!
Упродовж наступної години Шимі називав Капризного виключно «старим сучим сином» — як і багато хто до нього, він збагнув, що важко лаятися лише на початку, поки не вимовиш першого слова. А вже опісля нема нічого кращого, ніж лайка, щоб висловити наболіле й полегшити собі життя.
Слід Сюзен перетинав Крутояр навскоси і вів у бік узбережжя до великої цегляної будівлі, що видніла на набережній. Наблизившись до резиденції мера, перед аркою Шимі зійшов з мула і просто стояв там, не знаючи, що робити далі. Він не мав сумнівів, що привезли її саме сюди — Пілон, кінь Сюзен, і кінь лихого мисливця за трунами стояли поряд, прив’язані у затінку, вряди-годи опускаючи голови, щоб напитися з водостічного жолоба рожевого каменю, що пролягав уздовж океанічного боку подвір’я.
Що робити тепер? Вершники, що проїжджали попід аркою (здебільшого сивочолі ковбої, яких через похилий вік визнали непридатними для загону Ленґіла), не звертали жодної уваги на хлопчика-наймита з шинку й на його мула. Проте Міґель неодмінно звернув би. Старий конюх його завжди недолюблював і весь час стежив, щоб Шимі, бува, чого не поцупив за найменшої нагоди. Якби Міґель побачив, як попихач Корал скрадається подвір’ям, то, швидше за все, вигнав би його втришия.
«Ні, не вижене, — похмуро подумав Шимі. — Тільки не нині. Тепер я не дозволю йому себе гнобити. Не дозволю, навіть якщо він кричатиме».
Але що, як старий справді закричить і здійме ґвалт? Прийдуть погані мисливці за трунами і вб’ють його, Шимі. Хлопець уже був готовий померти заради своїх друзів, проте не хотів пропасти ось так, безглуздо, ні за цапову душу.
Тож, переминаючись із ноги на ногу, він в нерішучості стояв у промінні сонця, яке вже не гріло, шкодуючи, що такий дурненький. Якби в нього був розум, він міг би придумати якийсь план. Так спливла година, минуло дві години. Час збігав повільно, і кожна мить завдавала тортур. Він відчував, як щохвилини його шанси допомогти Сюзен-сей зменшуються, але як цьому зарадити, не знав. Одного разу з заходу до його вух долинув якийсь грім… хоча який міг бути грім у таку погожу осінню днину?