Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Віддай, шмаркачу! — Джонас сягнув неушкодженою рукою під накидку і видобув другого револьвера. — Віддай, це моє!

— Вже ні, — відказав Роланд. Вітер під ним балансував навдивовижу граційно як для такого великого коня, і Роланд двічі вистрелив у обличчя супротивника. Від жаху Джонасів кінь скинув із себе вершника, і чоловік із білим волоссям, розкинувши руки, впав на спину. Його руки й ноги смикнулися, затремтіли і застигли.

Закинувши шворку мішка на плече, Роланд поскакав до Алана й Катберта, готовий прийти на допомогу… проте в цьому не було потреби. Пліч-о-пліч на вітрі, що обдував їх піском, вони широко розплющеними від подиву очима споглядали широкий шлейф трупів, що тягнувся пустелею. Вони наче вперше пройшли крізь горнило вогню і все ще не йняли віри, що лишилися живі й неушкоджені. Лише Алана було поранено: кулею зачепило ліву щоку. Невдовзі рана загоїлася, проте лишився помітний шрам, який Алан носитиме до кінця життя. Пізніше він скаже, що не пам’ятає, хто в нього стріляв і коли це сталося. У стрілянині він сам себе не тямив і лише тьмяно пригадував, що сталося по тому, як вони напали на загін. У Катберта були ті самі враження.

— Роланде, — сказав Катберт, проводячи тремтячою рукою по обличчю. — Хайл, стрільцю.

— Хайл.

Запорошені піском, Катбертові очі були червоні, неначе він плакав. Роланд передав йому решту сталевих кульок, і він за інерцією прийняв їх, достоту не розуміючи, що то таке.

— Роланде, ми живі.

— Так.

Алан очманіло роззирався навкруги.

— Куди поділася решта людей?

— Щонайменше двадцять п’ятеро лишилися тут, — Роланд зробив жест рукою, показуючи на дорогу, встелену трупами. — Решта… — рукою, у якій досі тримав револьвер, описав широке півколо. — Зникли. Я б сказав, вони своє відвоювали.

Роланд зняв мішок з плеча, трохи потримав на луці сідла, а потім розкрив. Якусь мить у мішку було чорно, та невдовзі всередині запульсувало нерівномірне, але приємне рожеве світло.

Неначе пальці чиїхось рук, воно поповзло стрільцевими щоками вгору і затопило йому очі.

— Роланде, — раптом занервувався Катберт. — Не треба тобі з цим гратися. Особливо зараз. Стрілянина, напевно, вже долинула до Скелі Вішальників. Якщо ми хочемо завершити почате, в нас нема часу, щоб…

Але Роланд його не слухав. Він запустив обидві руки в мішок і видобув звідти магічний кристал. Підніс його до очей, не звертаючи уваги на те, що розмазує по склі краплини Джонасової крові. Кристал не заперечував. Зрештою, його не вперше торкалися обагреними кров’ю руками. Ще трохи — і безформний туман розійшовся, як завіси. Побачивши те, що відкрилося його поглядові, Роланд безоглядно пірнув у глибини скляної кулі.