![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Ближче, Повелителю…
Просто на розстелене полотно сорочки цілителька поклала слизьку живу грудочку, перед цим як слід ляснувши її по спинці. Грудочка зайшлася вереском. Вогнедан, однак, вже розрізнив і заплющені оченята, і носик, і притиснуті до голівки гострі вушка. Продовживши оглядини, він переконався, що першою його дитиною в цьому світі буде син…
Цілителька тим часом розтинала зв’язок дитини з матір’ю. Перев’язавши пуповину, вона звеліла Вогнеданові, котрий так і тримав дитя на замлілих руках, підвестися, загорнути сина в сорочку і сісти в крісло оподалік.
— У нас ще є справи, — сказала жінка, і з її тону Вогнедан зробив висновок, що все гаразд, і нічого непередбаченого не сталося, — а мале нехай звикає до вашого запаху і тепла. Він має зрозуміти, що в цьому світі у нього є оборона.
— О, затулити від буревію…, - пробурмотів Вогнедан, — які ж вони тендітні, ці ніжні істоти…
Малий продовжував попискувати, але вже не так голосно. Його заспокоїло тепло і погойдування. Цілителька зробила вигляд, що не побачила сліз розчулення на Вогнедановому обличчі, і знову схилилася над Даною, півшепотом віддаючи розпорядження помічницям.
— Мій Повелителю, — почув Вогнедан виморений голос Дани, — наше дитя… Воно є красивим?
Власне кажучи, Вогнедан навіть не міг роздивитися кольору очей свого первістка. Але від серця запевнив дружину, що мале на його руках є зразком краси та гармонії.
— Ви маєте дати ім’я, — сказала Дана, — ім’я нашому сину…
Перед очима Повелителя раптом постала зала Відрадненської ратуші, Світлян, котрий вчепився в убивцю… Дана сповзає по завісі повільно… Так повільно… Бліде, наче смерть, лице пана Трембича, котрий встиг першим і підхопив її на руки разом ще з яким-то шляхтичем… І тільце Світляна на столі, прикрите корогвою Квітану.
— Я б бажав назвати його Світляном, — сказав Вогнедан, — Світлян, син Вогнедана, онук Святослава… В нашому роду не було такого імені, однак і мене назвали на честь вогнів Великої Ночі, бо батько вже не сподівався мати сина…
— Дитя вогню, і дитя світла, — мовила жриця-цілителька, — мій Повелителю, я пам’ятаю ту мить, коли Святослав, син Святополка, сидів біля ложа пані Конвалії, тримаючи на руках дитя, загорнене у вишиванку… А за вікном палали вогні Великої Ночі… Я пам’ятаю і народження самого Святослава… Того дня грізний Святополк заплакав вперше і востаннє в житті… Так, навіть загибель Чорної Троянди три роки по тому не витиснула у нього навіть сльозини. Але він заплакав, побачивши своє дитя, таке безпомічне і безпорадне. Деякі нерозумні чоловіки, і навіть жони говорять, що новонароджені некрасиві… Але той, кого не розчулить оця іскорка життя в крихкій оболонці, негідний зватися розумною істотою.
— О, я вже розчулений, — сказав Вогнедан, марно тамуючи сльози, — моє перше дитя… Мій слід у цьому світі… Моя надія на майбутнє… Можливо, це повернувся Святослав…
— Напевне, не так швидко, — зітхнула жриця, — але до гідної домівки прийде і гідний дух…
Помічниці забрали у Повелителя дитину, і понесли її за ширму. Вогнедан почув плюскіт води і обурений писк.
— Що там з ним роблять? — спитав він стривожено.
— О, всього лиш обмивають, — весело сказала жриця, на обличчі якої не можна було розгледіти її поважного віку, — ідіть, спочиньте, Повелителю. Я знаю, що ви не спали ніч…
Вогнедан підійшов до ложа і поцілував поблідле личко жони. А тоді пішов не спати, а до свого робочого покоїку, де на нього мав очікувати князь Вартислав. Ішторнійське посланництво проминуло Помаранчеву долину… Правитель мав підготуватися до дуже складних перемовин.
***
Командор Ордену Святого Кілені і фактичний правитель Ішторнійської Імперії прибув до Боговлади через місяць опісля народження малого Світляна.
Ішторнійці рухалися дуже повільно, часто зупиняючись на відпочинок, відвідуючи по містечках нечисленні мейдистські громади. В Чорногорі вони довго гостювали у Ігворрі, де був мейдистський храм, єдиний на всю провінцію. Гонець від Влада, набагато обігнавши посланників, надіслав повний звіт про це гостювання. В звичаєву доповідь було вкладено короткого листа від «чорногорського упиря».
«Я не зганьбив нічим свої вуха, — писав Влад своїм розгонистим почерком, — і приймав цих песиголовців ніби близьких родичів. Але Вам, мій Повелителю, я хочу сказати одне — стережіться… Я пізнав Командора — чверть століття тому він починав своє вивищення з військового священика… Ви знаєте, що подібна особа є при кожному загоні ішторнійців. Ця огидна істота — я маю на увазі пана Гаратто — запропонувала, як-то прийнято у ішторнійців, піддати тортурам одного необережного дивного та його подругу з людей, які зустрічалися на покинутому гірському хуторі і потрапили до рук ішторнійського передового загону… Якби ви бачили, що вони зробили з Богуславою — адже за їхньою бузувірською вірою, вона була вагітна якщо не від диявола, то, принаймні — від його слуги. Тварь, гірша за вовкулаку, гостювала в моєму замку, і я обідав з нею за одним столом… І не вчепився цьому псові в горлянку… О, він мене теж пізнав — по шрамах… Майте на увазі, Повелителю — цей незмінений є лицеміром і святошею, з кожного слова якого тече солодка патока. А його справи — вони у мене на обличчі. І я не думаю, щоб він наказував мучити тільки мене і дорогу мені особу — в звичаї ішторнійців катувати не лише полонених, але і власних підданців. Не вірте жодному його слову. Влад.»