Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
«І все це буде моє!—думав він.— Мені страшно!»
По обіді вони пішли на терасу пити каву. Вони сиділи довго, тішачися чудовим вечором і дивлячись, як повільно западає літня ніч. Було тепло, як удень, і пахло липовим цвітом — цього літа липа розцвіла дуже рано. Над ними літали два кажани з ледь чутним таємничим шарудінням. Він поставив стільці перед вікном кабінету, і нічні метелики пурхали повз них, приваблені тьмяним світлом у кімнаті. Вітру не було, і жодний листок не шелеснув на старому дубі за двадцять кроків від них! З-за гаю зійшов місяць майже вповні, і його сяйво почало змагатися з електричним світлом; місячне сяйво перемогло, і воно затопило сад своїми сріблистими барвами, скрадаючись по плитах доріжки, сягнуло їхніх ніг, поповзло вгору, змінило їхні обличчя.
— Ну, досить,— сказав нарешті Джоліон,— а то ви перевтомитеся. Ходімо. Покоївка проведе вас у кімнату Голлі,— і, зайшовши до кабінету, він подзвонив.
З'явилася покоївка й подала йому телеграму. Дивлячись услід їй і Айріні, він подумав: «Напевно, телеграма прибула добру годину тому, а вона її не принесла нам! Це неспроста! Ну що ж, скоро нас повісять по заслузі!» І, розпечатавши телеграму, він прочитав:
«Джоліонові Форсайту, Робін-Гіл. Ваш син помер безболісно 20 червня. Глибоко співчуваємо»— і якесь незнайоме прізвище.
Він впустив телеграму, крутнувся і став непорушно. Місяць світив на нього; метелик черкнувся об його обличчя. За останній час це був перший день, коли він не думав майже безнастанно про Джоллі. Він рушив наосліп до вікна, стукнувся об старе крісло — батькове крісло — і сів на бильце. Він сидів згорбившись й дивився в темряву. Згас як свічка, далеко від рідного дому, від любові, сам-самісінький, у пітьмі! Його синок! З самого малку завжди такий добрий до нього, такий лагідний! Двадцять років — і впав, як скошена билина, на самому порозі життя! «Сказати правду, я не знав його,— думав Джоліон,— і він не знав мене, але ми любили один одного. А любов — це найважливіше в світі».
Вмерти на чужині, без рідних, тужачи за рідною домівкою! Думка про це викликала в його форсайтівському серці ще гостріший біль і розпач, аніж сама смерть. Ані прихистку, ані піклування, ані ласки в смертну годину! І вся його глибоко вкорінена родинна гордість, любов до сім'ї, інстинктивна вірність своїй плоті й крові, яка була така міцна у старого Джоліона — така міцна у всіх Форсайтів,— все це збурилося, спливало кров'ю від думки про самотню синову смерть. Краще б він загинув у бою, не встигнувши затужити за ними, покликати їх, можливо, в передсмертному маренні!
Місяць сховався за дубом, ожививши його своїми чарами, і він, здавалося, спостерігав за ним — старий дуб, на якого його син так любив вилазити, з якого він колись упав і забився, але не плакав!
Рипнули двері. Він побачив Айріні; вона зайшла, підняла телеграму й прочитала її. Він почув, як зашелестіла тихо її сукня. Вона стала навколішки біля нього, і він примусив себе всміхнутися до неї. Вона простягла руки й прихилила його голову собі на плече. Її пахощі й тепло оповили його; і поволі її близькість заполонила все його єство.
VIII. ДЖЕЙМС ЧЕКАЄ
Упрівши так, що на душі в нього запанував спокій, Сомс пообідав у клубі «Поступ» і подався на Парк-лейн. Батько його нездужав останнім часом. Усе це треба від нього приховати! Досі Сомс ніколи не усвідомлював, наскільки його стримує страх звести Джеймса в могилу і як тісно цей страх переплітався з побоюванням викликати скандал. Його любов до батька, яка завжди була глибока, останніми роками зміцніла ще більше, бо він розумів, що Джеймс, доживаючи віку, дивиться на нього, як на єдину свою підпору. Страшно подумати, що той, хто все своє життя поводився так обачно й так багато зробив на славу свого прізвища, яке стало майже символом заможності й респектабельності,— перед самою смертю побачить його у всіх газетах. Це однаково, що стати підсобником смерті, цього найзаклятішого ворога Форсайтів. «Треба розказати матері,— думав він.— А коли справу розглядатиме суд, доведеться ховати від нього газети. Він майже нікого не бачить». Відімкнувши двері власним ключем, Сомс пішов нагору сходами й раптом почув гомін на площадці третього поверху. До нього долинув материн голос: