Сага про Форсайтів

— Містер Джоліон Форсайт? Дякую!

Тицьнувши Джоліонові в руку конверта, він сів на велосипед і поїхав. Спантеличений Джоліон розпечатав його.

«Палата заповітів і розлучень. Форсайт проти Форсайт і Форсайта». Слідом за відчуттям сорому й огиди виникла негайна реакція: «Ось саме те, чого ти бажаєш, а тобі ще й не до вподоби!» Мабуть, вона теж одержала такого листа, тож треба зараз же побачитися з нею. Простуючи до Річмонда, він обмірковував становище. Чудернацька все-таки справа. Хай там що говориться в святому письмі про серце, одначе, щоб удовольнити закон, самого жадання замало. На суді вони б могли легко спростувати звинувачення або принаймні спробували б це зробити з чистим сумлінням. Але сама думка про це обурила Джоліона. Якщо він і не був її коханцем насправді, то був ним у мріях і знав, що вона згодна належати йому. Це сказало її обличчя. Ні, він не перебільшував її почуття. Вона вже пережила своє велике кохання, і, пам'ятаючи про свій вік, він не сподівався, що в неї спалахне таке почуття до нього. Але вона довіряє йому, прихильна до нього й, певна річ, відчуває, що він буде їй другом і захисником. Звичайно, вона не схоче, щоб він спростовував звинувачення, знаючи, як він її обожнює! Дяка богові, їй не властива та безглузда англійська моральність, яка відмовляється від щастя заради того, щоб відмовитися! Вона радо скористається нагодою звільнитись — після того, як сімнадцять років була похована живцем! Що ж до пересудів, то їх уже однаково не уникнути! Хоч вони й захищатимуться в суді, все одно про них піде слава. Джоліон міркував так, як має міркувати кожен Форсайт, коли його особисте життя опинилося під загрозою: якщо він має потрапити на шибеницю, то вже хоча б не через дрібницю! Більше того, свідчити під присягою, що вони не зробили жодного руху, не сказали жодного слова, котрі можна витлумачити, як вияв кохання, здавалося йому куди ганебнішим, аніж мовчки визнати себе винними в перелюбстві,— набагато ганебнішим, враховуючи його почуття, і так само тяжким і болісним для його дітей. Думка про те, що йому доведеться виправдовуватися перед суддею і дванадцятьма англійськими обивателями, пояснювати їм, що зустрічі в Парижі й прогулянки в Річмонд-парку були цілком невинні,— завдавала йому невимовного жаху. Брутальність і лицемірство цієї процедури; ймовірність того, що їм не повірять, змальована його уявою картина — вона, яку він вважав втіленням Природи й Краси, стоїть перед цими підозріливими завидющими очима,— все це здавалося йому страшенно гидким. Ні, ні! Спростовувати звинувачення — це тільки розважити лондонську публіку й підвищити тираж газет. У тисячу разів краще прийняти те, що посилає Сомс і боги!