Сага про Форсайтів

— Он як!— сказав Сомс— Ви так гадаєте? Я приїхав заявити вам, що розлучуся з нею, використовуючи всі можливості зганьбити вас обох, якщо ви не заприсягнетеся, що віднині припините всякі зустрічі.

Він здивувався, що говорить так гладенько, бо у нього плуталося в голові, а руки тремтіли. Жодне з них не відповіло, але йому здавалося, що в їхніх поглядах прозирнуло презирство.

— Ну то як,— сказав він,— як ви, Айріні?

Губи її заворушились, але Джоліон торкнув її за руку.

— Облиште її!— несамовито вигукнув Сомс.— Айріні, ви заприсягаєтеся?

— Ні.

— Он як! А ви?

— Тим більше ні.

— Отже, ви таки винні?

— Так, винні.

Це сказала Айріні своїм спокійним голосом і з тим непроникливим виглядом, який так часто доводив його до нестями; і, втративши самовладання, він вигукнув:

— Ви диявол!

— Ідіть геть! Геть із цього дому, а то я себе не стримаю!

Він ще й говорить про стриманість! Чи знає він, як стримує себе Сомс, щоб не схопити його за горлянку?

— Опікун,— мовив він,— що присвоює доручену йому власність! Злодій, що краде дружину свого кузена.

— Називайте мене, як завгодно. Ви вибрали свою дорогу, а ми вибрали собі свою. Ідіть геть!

Якби Сомс захопив із собою зброю, то цієї миті, напевне, пустив би її в хід.

— Ви мені за це заплатите!— сказав він.

— З великою радістю.

Збагнувши, з якою убивчою іронією перекрутив значення його слів син того, хто прозвав його Власником, онімілий Сомс дивився на нього з лютою ненавистю. Та це ж просто смішно!

Вони стояли один проти одного, стримувані якоюсь таємничою силою. Стусани були ні до чого, а слова були тут марні. Але він не міг, не знав, як повернутися й вийти. Його очі невідривно дивилися на обличчя Айріні — це ж востаннє він бачив це фатальне обличчя; без усякого сумніву, востаннє!

— Ви...— сказав він раптом.— Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною,— оце і все.

Він побачив, як вона здригнулася, і з почуттям, схожим чи то на тріумф, чи на полегкість, рвучко відчинив двері, пройшов через хол і сів у авто. Він відхилився на спинку, заплющив очі. Зроду ще він не був такий близький до вбивства, ніколи не втрачав так самовладання, що було його другою натурою. У нього було якесь оголене, моторошне почуття, наче він лишився без краплини снаги; життя здавалося позбавленим усякого сенсу, мозок наче застиг. У машину яскраво світило сонце, але йому було холодно. Сцена, яку він щойно пережив, уже відійшла в минуле, прийдешнє ще не набрало плоті й крові, він не мав на що спертися; його проймав страх, ніби він лежав на самісінькому краєчку прірви, ніби ще один легенький поштовх — і він збожеволіє. «Не така в мене вдача,— думав він.— Не можна мені... Не така в мене вдача». Авто мчало дорогою, і повз нього пробігали дерева, будинки, люди, але все це було позбавлене всякого сенсу. «Щось мені недобре,— думав він.— Піду-но я в турецьку лазню. Ще трохи, і зі мною сталося б щось жахливе. Це нікуди не годиться». Авто прогуркотіло через міст на Фулгем-род, доїхало до Гайд-парку.