Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Література, за словами Л. Філдер, «починає існувати в ту мить, коли на Архетип накладається Автограф. Чисто архетипне без елементів Автографа — міф». У творчості О. Забужко проглядається архетип Ліліт (образ першої дружини Адама, яка відмовилася стати об’єктом у чоловічо-жіночій структурі й збунтувалася проти Бога, ставши дружиною диявола), саме на нього накладається автобіографічна психологія («Інопланетянка», «Польові дослідження з українського сексу», «Казка про калинову сопілку», «Я, Мілена» та ін.). Цей архетип відображає радикальне спрямування постмодерного феміністичного дискурсу в Європі, який успішно переймає О. Забужко. Феміністка усвідомлюється як зловісна «чорнорота» чаклунка, здатна зурочити словом, оскільки її демонічне слово спрямовується на деконструкцію Богом встановленого порядку. Така бунтуюча відьмацька текстуальна політика асоціюється з «владним жіночим словом заворожливого, підкоряючого впливу»[1388].
Два українських порубіжжя постали на основі імперської кризи. Аналіз антитез 1890—1910-х років і антитези 1990-х — початку XXI ст. свідчить, що на минулому і сучасному порубіжжях зіткнулися цінності національної державності і цінності імперії, монотеїстичне християнство і політеїстичне язичництво, патріотизм і космополітизм, моральність і порнографія, аристократизм і псевдоаристократизм, інтеграція і дезінтеграція, творчість і імітація.
Український маргінальний постмодернізм ґрунтується на романтичній ідеалізації політеїстичного варварства, що опонує християнській історичності, оскільки християнство передбачає зміну язичницької сутності як несвідомої на свідому. Цю історичність символізує Христос, викупляючи Адама, його гріх як несвідомість. Збування страхітливої несвідомості як колоніальної спадщини — такою має бути постколоніальна стратегія розвитку українського світу. Але постмодерна імперська мішанина на порубіжжі культивує перевагу сексуального інстинкту, відкриваючи в людині монструозну іпостась, закриваючи перспективу для національного світу.
Духовно і світоглядно невизначені вісімдесятники, яким не вдалося подолати власний едіпів комплекс і виробити потужний світогляд, починають опікуватися наймолодшим поколінням, чиє світоглядне формування відбувається з інфікуванням колоніальною симптоматикою. Так, Ю. Андрухович, І. Бондар-Терещенко «розігрують» батьківську роль щодо найталановитішої «дочки» — письменниці нової генерації І. Карпи, представляючи її романи «Фройд би плакав» (2004) і «Перламутрове порно (Супермаркет самотності)» (2005). Внаслідок перверсивного «батьківського» спадку в цьому талановитому письмі розгортається симптоматична постмодерністська інтертекстуальна мішанина й інфантилізація з декларованим садоавангардизмом (анальною фіксацією), що продукує натуралістично відверте, вульгарно-маскулінне мовлення. Загалом в сучасній українській прозі розширюється проблемне поле метаанальності (І. Карпа, С. Пиркало та ін.), що позначає жіночий постмодернізм як гомосексуалізм, бісексуальність, інфантилізм тощо. Недосформовані «батьки» сучасного літературного процесу, опікуючись новим поколінням, несвідомо беруть участь у його саморуйнуванні. Не піддаючи аналізу загрозливу істеричну відмову від жіночості та істеричне бажання зіграти чужу (маскулінну) роль на рівні «чоловічої мови» як брутальної, грубої, відверто сексуальної, Бондар-Терещенко захоплено маніфестує І. Карпу новим колоніальним симптомом. Так він називає її роман «Фройд би плакав» (2004) «першим в історії української літератури колоніальним романом», а саму авторку — «андрогінним монстром»[1389]. Замість того, щоб реалістично проаналізувати (адже саме реалістичний аналіз визначає істинну батьківську позицію), за порнографічним письмом талановитої І. Карпи прочитується інфантильне донжуанівське батьківство, яке й перетворює на рівні онтогенезу й філогенезу юну авторку в колоніальну письменницю. Естетика інфантилізму тут всеціло проявляється на основі бунту проти батьківського морального закону, зневаги батьків загалом на зразок: «Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району — йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: «Хуй! Хуй! Ху-у-уй!». Там, у тих мертвотно-сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика — люди, що забороняли йому матюкатися…»[1390].
1388
Забужко О. Жінка-автор у колоніальній культурі. — С. 192.
1389
Цит. за: Карпа І. Фройд би плакав. — Харків, 2004. — С. 3.
1390
Цит. за: Карпа І. Фройд би плакав. — Харків, 2004. — С. 82.