Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Більшість центральних планувальників вирішили не будувати нові університети, а просто видали накази щодо розширення наявних. Водночас вони не створили жодних додаткових перешкод чи системи попереднього відбору. Навпаки, виходячи з найкращих міркувань, вони часто заходилися усувати наявні бар’єри: у 1965 році Міністерство освіти Італії скасувало вступні іспити та фіксовані квоти на спеціальності в усіх університетах. Вища освіта, яка колись була привілеєм, тепер мала стати правом. Наслідки були катастрофічні. Станом на 1968 рік університет міста Барі, у якому зазвичай навчалося близько 5 тисяч студентів, намагався впоратися зі студентським корпусом, що складався з понад 30 тисяч осіб. У Неаполітанському університеті в той самий рік налічувалося 50 тисяч студентів, у Римському — 60. Тільки ці три університети разом навчали більше студентів, ніж їх загалом було в Італії вісімнадцять років тому; багато з них так ніколи й не одержали диплом[283].
Під кінець 1960-х років кожна сьома молода особа в Італії відвідувала університет (тоді як десять років тому — кожна двадцята). У Бельгії — кожна шоста. У Західній Німеччині, де в 1950 році навчалося 108 тисяч студентів і де традиційні університети вже почали страждати від надмірних напливів, до кінця 1960-х налічувалось майже 400 тисяч студентів. У Франції до 1967 року студентів стало стільки ж, скільки в 1956 році було школярів. По всій Європі студентів ставало значно більше, ніж раніше, і якість їхнього навчання швидко погіршувалась. Усе було переповнене — бібліотеки, гуртожитки, лекційні зали, їдальні — та в очевидно поганому стані (навіть у тому випадку, ба навіть особливо, якщо було новим). Витрати післявоєнних урядів на освіту, які всюди різко зросли, були зосереджені на початковій і середній школі, її оснащенні та вчителях. Це, безперечно, був правильний вибір, у будь-якому разі продиктований вимогами виборців. Але він мав свою ціну.
На цьому етапі варто згадати, що навіть станом на 1968 рік більшість молодих людей у кожній європейській країні не були студентами (цю деталь часто випускають в описах цього періоду), особливо якщо їхні батьки були селянами, робітниками, іммігрантами — чи то з провінції, чи то з-за кордону — або не мали фаху. Саме тому ця нестудентська більшість проживала шістдесяті зовсім інакше: особливо кінець 1960-х, коли навколо університетів стільки всього відбувалося. Їхні погляди, особливо на політику, не можна ототожнювати з поглядами їхніх однолітків-студентів. Утім в інших аспектах молодь об’єднувало те, що вже стало характерною та спільною культурою.
Кожне покоління бачить світ по-своєму. Покоління шістдесятих бачило світ новим і молодим. В історії людства більшість молодих людей приходять у світ, повний старших людей, і саме старші за них обіймають впливові посади та є зразками для наслідування. Однак для покоління середини 1960-х усе було інакше. Культурна екосистема розвивалася набагато швидше, ніж колись. Розрив між великим, заможним, балуваним, самовпевненим і культурно незалежним поколінням та незвичайно нечисленним, тривожним, травмованим Депресією і понівеченим війною поколінням їхніх батьків був більшим за звичайну відстань між різними віковими групами. Багатьом молодим людям щонайменше здавалося, що вони народилися в суспільстві, яке неохоче змінювалося — змінювало свої цінності, стиль, правила — на їхніх очах та за їхнім наказом. У попмузиці, кіно й на телебаченні було повно молодих людей, і вони дедалі більше ставали їхньою аудиторією та ринком. Станом на 1965 рік існували радіо- й телепередачі, журнали, магазини, продукти й цілі індустрії, призначені саме для молоді й залежні від популярності серед неї.
Хоча молодіжна культура в кожній країні мала своїх власних кумирів, заклади й типові місцеві культові заходи («Фестиваль друзів», що відбувся 22 червня 1963 року на Національній площі в Парижі, був заходом, який дав початок французькій молодіжній культурі 1960-х, однак в інших країнах залишився практично поза увагою), чимало популярних культурних віянь тієї доби з не баченою досі легкістю долали державні кордони. Масова культура за визначенням ставала міжнародною. Тренд (у музиці чи в моді) зароджувався в англомовному світі, часто в самій Англії, а потім рухався на південь і схід — цьому сприяла дедалі більш візуалізована (а відповідно — транскордонна) культура та час від часу перешкоджали місцеві альтернативи або ж, що траплялося частіше, політичне втручання[284].
283
У середині 1960-х років лише 44% італійських студентів отримували дипломи; упродовж 1970-х років ці цифри стали ще менші.
284
У Комуністичному блоці про «шістдесяті» як попкультуру вимушено дізнавалися не з перших рук. Але цю відмінність не варто перебільшувати. Якщо говорити про ключовий маркер доби, то кожен у Східній Європі знав, хто такі The Beatles, і багато людей чули їхню музику. І не лише The Beatles. Коли французька рокзірка Джонні Голлідей виступав у 1966 році з концертом у маленькому словацькому місті Кошиці, послухати його зібралося 24 тисячі людей.