Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У середині 1960-х років суспільне значення післявоєнного демографічного вибуху вже відчувалося всюди. Здавалося, що в Європі повно молодих людей — у Франції станом на 1968 рік до категорії студентського віку, тобто від 16 до 24 років, належало 8 мільйонів осіб, або 16,1% всього населення країни. Раніше таке вибухове збільшення кількості населення створило б величезні складнощі для забезпечення країни продовольством; і навіть якби люди мали що їсти, шанси знайти роботу були б мізерні. Але в часи економічного зростання та процвітання головною проблемою, яка постала перед європейськими державами, було не як прогодувати, одягнути, розселити та, зрештою, дати роботу дедалі більшій кількості молодих людей, а як забезпечити їх освітою.
До 1950-х років більшість європейських дітей зазвичай завершували навчання після здобуття початкової освіти у віці 12‒14 років. У багатьох країнах не надто дотримувалися вимог щодо обов’язкової початкової освіти, запровадженої наприкінці ХІХ століття; діти селян в Іспанії, Італії, Ірландії та докомуністичній Східній Європі зазвичай пропускали школу навесні, улітку й на початку осені. Середня освіта залишалася привілеєм, доступним тільки середньому та вищому класам. У післявоєнній Італії завершену середню освіту мало менше 5% населення.
Щоб змінити статистику майбутнього, а також у межах ширшого циклу соціальних реформ, уряди в післявоєнній Європі запровадили низку масштабних освітніх змін. У 1947 році у Великій Британії шкільний вік було збільшено до 15 років (а у 1972 році — до 16 років). В Італії, де на практиці більшість дітей у перші післявоєнні роки все ще залишали стіни школи у віці 11 років, у 1962 році шкільний вік було подовжено до 14-ти. Упродовж 1959–1969 років кількість італійських дітей, які повноцінно навчалися в школі, зросла вдвічі. У Франції, яка в 1950 році могла похвалитися лишень 32 тисячами bacheliers (випускників старшої школи), за наступні двадцять років ця цифра збільшилась уп’ятеро: у 1970 році до bacheliers належало 20% осіб у відповідній віковій категорії.
Ці освітні зміни мали революційні наслідки. Дотепер лінія культурного розламу в більшості європейських суспільств пролягала між тими (і таких була абсолютна більшість), хто закінчив школу, навчившись читати, писати, опанувавши базову арифметику і вивчивши історію держави в загальних рисах, та привілейованою меншістю, яка навчалася до 17 або 18 років, отримала такий цінний диплом про завершену шкільну освіту та продовжила навчання, щоб отримати якийсь фах, або пішла працювати. Загальноосвітні середні школи, ліцеї та гімназії Європи були доступні лише керівним елітам. Відтепер ці освітні заклади — наступники класичних освітніх програм, колись закритих для селян і міських бідняків, — відчинили свої двері широким колам молоді різного соціального походження. У міру того як дедалі більше дітей долучалося та проходило крізь систему середньої шкільної освіти, між їхнім світом і світом їхніх батьків зростало провалля.
Цей новий та абсолютно безпрецедентний розрив поколінь фактично здійснив окрему соціальну революцію, хоча її наслідки все ще були відчутні тільки в межах родин. Але поки десятки тисяч дітей вливалися в нашвидкуруч побудовані середні школи, чим створювали надзвичайне навантаження на матеріальну й фінансову тканину освітньої системи, призначеної для зовсім інших часів, планувальники вже починали непокоїтися через те, що ці зміни означають для закладів, які дотепер були заповідними зонами ще більш обраних кіл, — університетів.
Якщо більшість європейців до 1960 року ніколи не бували в стінах середньої школи, про те, щоб відвідувати університет, мріяти могли одиниці. Упродовж ХІХ століття кількість традиційних університетів, а також інших закладів вищої освіти, здебільшого ремісничого спрямування, дещо збільшилася. Але в 50-х роках ХХ століття вища освіта в Європі все ще була доступна тільки привілейованій меншості, чиї родини могли дозволити собі відмовитися від заробітку своїх дітей, щоб ті могли вчитися в школі до 18 років, а потім ще й сплатити вартість навчання в середній школі та університеті. Звичайно, для дітей бідняків і родин із середніми статками існували стипендії. Але за винятком зразково меритократичних й егалітарних освітніх закладів французької Третьої та Четвертої республік, ці стипендії рідко покривали офіційну вартість додаткової освіти й ніколи не компенсували втрачених доходів.