Після війни. Історія Європи від 1945 року

Масштаб міського руйнування, усеєвропейське прагнення розпрощатися з минулим і стрибок від розорення до ультрасучасності за одне покоління, як з’ясувалося пізніше, стали для Європи власним покаранням (на щастя, цьому сприяла рецесія 1970-х років, яка вдарила не лише по державних, а й по приватних бюджетах і зупинила оргію оновлення). Ще в 1958 році, навіть раніше, ніж епідемія міських перебудов сягнула свого апогею, група британців, які вболівали за збереження давньої спадщини, заснувала Вікторіанське товариство. Це була типово британська волонтерська організація, яка опікувалася встановленням і збереженням архітектурної спадщини країни, що опинилася під загрозою; але впродовж наступного десятиліття аналогічні мережі активістів утворилися по всій Західній Європі, змушуючи мешканців, науковців і політиків діяти спільними зусиллями, щоб уникнути подальших втрат. Якщо їм не вдавалося врятувати певний район чи будівлю, то вони принаймні могли зберегти те, що від них лишилося, — як у випадку фасадної частини та внутрішньої галереї Палаццо Делле Стелліне на вулиці Корсо Маджента в Мілані. Це було все, що вціліло від міського сиротинця XVII століття, решту якого демонтували на початку 1970-х років.

У матеріальній історії європейського міста 1950–1960-ті роки були справді жахливими десятиліттями. Шкода, завдана в той період фізичній тканині міст, — це темний, досі до кінця не визнаний бік «тридцяти славетних років» економічного розвитку; вона певним чином відповідала тій ціні, яку довелося сплатити за промислову урбанізацію попереднього століття. Хоча в подальші десятиліття були здійснені певні корекції — зокрема у Франції, де планова модернізація та потужні інвестиції в дороги й транспортні мережі відчутно покращили якість життя в деяких депресивних заміських масивах, — втрати так ніколи і не були повністю відшкодовані. Великі міста — Франкфурт, Брюссель і передусім Лондон — надто пізно усвідомили, що обміняли свої кревні міські права на незрозумілу бруталістську кашу.