Після війни. Історія Європи від 1945 року

Окрім цих двох модних тенденцій існували ромські балдахіни хіпі. На відміну від стилів «Карнабі-стріт» та «вуличного бійця», питомо європейських за своїм походженням, стиль хіпі — невиразно «утопічний» у своїй незахідній, «антикультурній», асексуальній філософії показного стриманого споживання — прийшов з Америки. Його комерційний потенціал був очевидним, і чимало магазинів, які виникли у відповідь на попит на обтислі фасони чіткого крою середини 1960-х років, невдовзі докладали зусиль, щоб відповідним чином оновити свій асортимент. Вони навіть зробили декілька коротких спроб вивести на ринок «образ Мао». Він складався з безформного піджака з чітко окресленим комірцем і повсюдного «пролетарського» капелюха та лаконічно вбирав у себе ознаки всіх трьох стилів, особливо в поєднанні з «Цитатником» — збіркою революційних одкровень китайського диктатора. Але, незважаючи на фільм Ґодара «Китаянка» 1967 року, в якому група французьких студентів старанно вивчає Мао та намагається наслідувати його приклад, «образ Мао» залишився вподобанням меншості — навіть серед «маоїстів».

Антикультурна політика та її символіка після 1967 року окреслилася чіткіше завдяки асоціаціям з романтизованими історіями про партизанів-революціонерів з «третього світу». Але навіть так вона не стала в Європі повноцінною модою. Не варто обманюватися дивовижним переродженням Че Ґевари на подібний до Христа образ мученика-ікони для бунтівних західних підлітків: європейські шістдесяті завжди були євроцентричними. Навіть «революція хіпі» так ніколи і не дісталася Європи. Щонайбільше вона зупинилася на берегах Великої Британії та Нідерландів, залишивши там слід — порівняно більш розвинуту культуру наркотиків й одну напрочуд оригінальну грамофонну платівку.

Легковажний бік шістдесятих — моду, попкультуру, секс — не варто відкидати як дрібницю й показуху. Для нового покоління це був спосіб покінчити з епохою дідусів — справи континенту все ще були в руках геронтократів (Аденавера, де Ґолля, Макміллана та Хрущова). Безперечно, кричущі, позірні прояви шістдесятих — нарцистичне потурання власним бажанням, яке назавжди асоціюватиметься з цією добою, — загалом видаються неправильними. Але свого часу ті, хто їх проживав, сприймали їх як нові та свіжі. Навіть холодний, жорсткий полиск тогочасного мистецтва чи цинізм у фільмах кінця 1960-х років після затишної буржуазної фальші нещодавнього минулого здавався справжнім і цілющим. Егоцентричне зазнайство, притаманне цьому часу — що молодь змінить світ тим, що «зробить свою справу», «давши собі волю» та «кохаючись, а не воюючи», — завжди було ілюзією і не дало жодної користі. Але свого часу це була не єдина ілюзія, і точно не найбезглуздіша.