Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Такий розрив із минулим був цілеспрямованим. Європейського «стилю», яким так захоплювалися в інших сферах життя, тут не було і близько. Насправді його тут свідомо й ретельно уникали. Архітектура 1950-х й особливо 1960-х років була свідомо антиісторичною; вона суперечила минулому своїм зовнішнім виглядом, розмірами й матеріалами (з яких улюбленими були сталь, скло і залізобетон)[278]. Результат не обов’язково виходив оригінальнішим, ніж те, що створювали раніше: навпаки, проєкти «міського перепланування», які в ті десятиліття змінили обличчя стількох європейських міст, були колосальною втраченою можливістю.
У Британії, як і в інших країнах, підхід до міського «планування» в найкращому разі був тактичним і строкатим — не розроблялося жодних довготермінових стратегій щодо того, як поєднати житлові будівлі, послуги, ринок праці чи дозвілля (у нових масивах і житлових комплексах майже не було кінотеатрів, не кажучи вже про спортивні заклади та повноцінну транспортну інфраструктуру)[279]. Мета полягала в тому, щоб розчистити міські нетрі та швидко й дешево забезпечити помешканням населення, яке невпинно зростало: між 1964 та 1974 роками лише в одному Лондоні постало 384 вежі-багатоповерхівки. Чимало з них були закинуті впродовж двадцяти років. Один із найбільш кричущих зразків, Ронан-Пойнт у лондонському Іст-Енді, хвалити Бога, завалився сам у 1968 році.
Архітектура державних закладів була не набагато кращою. Центр Помпіду (спроєктований у 1960-х роках, однак відчинений для відвідувачів лише в 1977 році), як і комплекс Ле-Аль дещо західніше, можливо, і створив у центрі Парижа низку популярних культурних можливостей, але в довшій перспективі йому тотально не вдалося стати органічною частиною цього району чи доповнити давню архітектуру довкола. Те саме стосувалося й нового Інституту освіти при Лондонському університеті, показово спорудженого на Вобурнській площі, у серці старого району Блумсбері — за словами Роя Портера, знавця історії Лондона, «унікального у своїй потворності». Подібним чином комплекс на південному березі Темзи став осередком безцінного розмаїття видів сценічного мистецтва й мистецьких послуг; але його похмурі низькі споруди, вітряні алеї та потріскані бетонні фасади залишаються гнітючим свідченням того, що фахівчиня з урбаністики Джейн Джейкобс[280] назвала «отрутою сірості».
Що саме змусило повоєнних європейських політиків і проєктувальників наробити так багато помилок, незрозуміло, навіть якщо ми припустимо, що після двох світових воєн і тривалої економічної депресії існував шалений попит на будь-що нове, свіже і не пов’язане з минулим. Не можна сказати, що сучасники не усвідомлювали потворності їхнього нового середовища: мешканцям гігантських житлових комплексів, багатоповерхівок і нових міст вони ніколи не подобалися, і вони відверто казали про це всім, хто питав їхньої думки. Можливо, архітектори й соціологи не розуміли, що впродовж життя одного покоління їхні проєкти породять суспільних вигнанців і небезпечні банди, але для тих, хто там мешкав, це було цілком очевидно. Навіть європейський кінематограф, який лише за кілька років до того з любов’ю та ностальгією змальовував старі міста і міське життя, тепер зосередився на холодній і жорсткій безликості сучасного мегаполіса. Режисерам на кшталт Ґодара чи Антоніоні приносило майже чуттєве задоволення знімати нове грубе міське і промислове середовище у фільмах на кшталт «Альфавіля» (1965) або «Червоної пустелі» (1964).
Особливою жертвою післявоєнного архітектурного іконоборства були вокзали, ювелірні втілення досягнень вікторіанської доби та нерідко повноцінні пам’ятники архітектури. Залізничні станції постраждали і в Сполучених Штатах (багато хто і досі згадує знищення Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку в 1966 році як поворотний момент офіційно схваленого хуліганства); але американські міські архітектори принаймні могли виправдати себе тим, що перспективи залізничного транспорту супроти автомобіля і літака здавалися слабенькими. Однак на маленькому перенаселеному континенті майбутнє залізничного сполучення ніколи всерйоз не ставили під сумнів. На місці зруйнованих європейських вокзалів виростали прісні, огидні споруди, які виконували ту саму функцію. Знищення Юстонської станції в Лондоні, Монпарнаського вокзалу в Парижі чи елегантного Ангальтського вокзалу в Берліні не мало ані практичного сенсу, ані виправдання з погляду естетики.
278
У захопленому коментарі одного паризького критика тисячі однакових квартир, втиснутих у нові grands ensembles, були зображені як «справжні крихітні помешкання, розміщені у вертикальній споруді, ніби безліч різних пляшок на одному винному стелажі». Див.: Pierre Agard, ‘L’Unité de résidence’ in Esprit, October — November 1953. Я вдячний за це посилання доктору Ніколь Рудольф.
279
На цьому тлі разюче вирізнявся Роттердам: ущент розбомблений німцями та поетапно відбудований у пізніші десятиліття, нідерландський порт був свідомо та по-справжньому «спроєктованим» містом.
280
Джейн Джейкобс — авторка дослідження «Смерть і життя великих американських міст» (1961). Виступала за врахування потреб містян у плануванні міст і збереження своєрідності міського середовища. — Прим. наук. ред.