Після війни. Історія Європи від 1945 року

Такий розрив із минулим був цілеспрямованим. Європейського «стилю», яким так захоплювалися в інших сферах життя, тут не було і близько. Насправді його тут свідомо й ретельно уникали. Архітектура 1950-х й особливо 1960-х років була свідомо антиісторичною; вона суперечила минулому своїм зовнішнім виглядом, розмірами й матеріалами (з яких улюбленими були сталь, скло і залізобетон)[278]. Результат не обов’язково виходив оригінальнішим, ніж те, що створювали раніше: навпаки, проєкти «міського перепланування», які в ті десятиліття змінили обличчя стількох європейських міст, були колосальною втраченою можливістю.

У Британії, як і в інших країнах, підхід до міського «планування» в найкращому разі був тактичним і строкатим — не розроблялося жодних довготермінових стратегій щодо того, як поєднати житлові будівлі, послуги, ринок праці чи дозвілля (у нових масивах і житлових комплексах майже не було кінотеатрів, не кажучи вже про спортивні заклади та повноцінну транспортну інфраструктуру)[279]. Мета полягала в тому, щоб розчистити міські нетрі та швидко й дешево забезпечити помешканням населення, яке невпинно зростало: між 1964 та 1974 роками лише в одному Лондоні постало 384 вежі-багатоповерхівки. Чимало з них були закинуті впродовж двадцяти років. Один із найбільш кричущих зразків, Ронан-Пойнт у лондонському Іст-Енді, хвалити Бога, завалився сам у 1968 році.

Архітектура державних закладів була не набагато кращою. Центр Помпіду (спроєктований у 1960-х роках, однак відчинений для відвідувачів лише в 1977 році), як і комплекс Ле-Аль дещо західніше, можливо, і створив у центрі Парижа низку популярних культурних можливостей, але в довшій перспективі йому тотально не вдалося стати органічною частиною цього району чи доповнити давню архітектуру довкола. Те саме стосувалося й нового Інституту освіти при Лондонському університеті, показово спорудженого на Вобурнській площі, у серці старого району Блумсбері — за словами Роя Портера, знавця історії Лондона, «унікального у своїй потворності». Подібним чином комплекс на південному березі Темзи став осередком безцінного розмаїття видів сценічного мистецтва й мистецьких послуг; але його похмурі низькі споруди, вітряні алеї та потріскані бетонні фасади залишаються гнітючим свідченням того, що фахівчиня з урбаністики Джейн Джейкобс[280] назвала «отрутою сірості».