Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Відсутність будь-яких повідомлень про підписання угод чи наявність писемних договорів дозволяє дослідникам стверджувати, що це були усні угоди з приводу конкретних проблем. На це ж вказує і їх характер: викуп полонених, підкуп, плата за мир, дозвіл на розселення, обіцянка допомоги у боротьбі з конкретним ворогом. Можливо, заувага Маврикія Стратега, що слов’яни «не тримають свого слова», вказує саме на усну домовленість.

Ці досить обмежені свідчення візантійських авторів про перші дипломатичні контакти східних слов’ян між собою та з Візантійською імперією, аварами та готами схиляють до думки, що слов’ян можна сприймати у загальному контексті розвитку тогочасної «варварської» Європи. Взаємовідносини слов’ян із сусідніми народами являли собою звичайні стосунки всередині «варварського світу» чи «варварів» з «візантійським світом». Засоби й методи, за допомогою яких встановлювалися і впроваджувалися дипломатичні відносини, були традиційними. Вони мали глибоке коріння у племінних традиціях стародавніх слов’ян, а також у великому досвіді античного, візантійського та східного суспільств.

Слов’янське суспільство вже засвоїло та знало всі типові тогочасні політичні дії, що так чи інакше були пов’язані з війною або загрозою війни. Слов’яни знали шлях на Візантію, знали, як і коли збирати могутні військові коаліції. Зростання Києва на ранньому етапі його історії багато в чому зобов’язане цим походам. Адже володар Києва контролював весь басейн Верхнього Дніпра, звідки збиралися військові та колонізаційні хвилі.

Засвоювання земель та захоплення здобичі й полонених, вимагання в імперії багатих дарів та данини в обмін на мир, війна у складі різних союзів та заміна союзників, участь в охороні кордонів імперії та наймана служба, викуп полонених й переговори з усіх цих питань — усе це була повсякденна дипломатична практика ранньослов’янського суспільства. Саме з цього часу почалося вироблення головних принципів та спрямувань зовнішньої політики Давньої Русі. В її основі лежали глибинні соціально-економічні та політичні процеси, що проходили у східнослов’янському суспільстві. Початок класового розшарування, вирізнення князівсько-дружинної верхівки, зосередження військових сил, бажання захоплення нових більш розвинутих й багатих земель, устремління до багатства та різних цінностей, боротьба з кочовиками, нарешті можливість обміну продукції своєї землі на товари інших регіонів — ці та інші процеси знаходили своє відображення у першопочатках східнослов’янської дипломатичної практики.

Рис. 35. Хозарська зброя і збруя.

Головні зовнішньоекономічні та політичні інтереси Русі VIII—IX ст. охоплювали Південь та Південний Схід. Її приваблювали багаті й сильні держави — Візантія та Болгарія, Хозарія, кавказькі країни (Албанія, Грузія, Вірменія), навіть віддалений Багдад і шляхи до Середньої Азії. З ними вона підтримувала активні торговельні та політичні зв’язки. Сюди були спрямовані найбільші військові та дипломатичні дії задля забезпечення власних економічних інтересів. З часом до сфери зовнішньоекономічної зацікавленості Русі включалися інші країни Сходу та Заходу, Скандинавії.