Марш Радецького та інші романи

Оптимізм Рота двадцятих років, його політичний радикалізм (не вельми типовий для решти австрійців) у цілому природний. «…Повсюдно в Європі ламалися старі порядки», — писав Ф. Троммлер. Одначе злам цей, як уже знаємо, не приніс Ротові задоволення. Навпаки, він його знедолив. Чи не тому, що було перекроєно кордони і в принципі збережено систему?

І Рот з усією притаманною йому пристрасністю нападав на систему. Він писав для віденських, берлінських соціалістичних газет, вступив у прогресивну письменницьку «групу 1925», до якої входили Бехер, Брехт, Леонгард Франк, Кіш, Деблін, і відмовився від співробітництва в «Берлінер берзен-курір» з таким обґрунтуванням: «Я справді більше не в змозі враховувати інтереси буржуазної публіки й розважати її по неділях, не зраджуючи при цьому постійно своїх соціалістичних переконань».

У політиці Йозеф Рот був наївним дитям. Він не писав аналітичних статей, що спиралися на історичні, економічні, статистичні дані. Він писав те, що в Західній Європі зветься «фейлетонами», тобто нариси вельми близькі до белетристики, вони іноді навіть перетинають грань, яка лежить між достовірним і художнім. Навіть у своїх есе він залишався художником. Одне з них, написане 1937 року, присвячене Грільпарцеру. Але й у ньому не названо жодного твору, не згадано жодної дати, не розглянуто жодного факту з життя драматурга. Рот зробив, однак, щось більше. Він створив образ Франца Грільпарцера — в чомусь неправдоподібний, небезсторонній, але в чомусь і вражаючий — силою осяяння, проникнення в людську трагедію прототипа. Та, зрештою, й у власну трагедію.

«Ненадійність світу — наслідок його недосконалості, — читаємо в есе про Грільпарцера. — Його тискові, його примхам, його деспотії протистоїть не відкритий бунт (наслідком його не може бути щось інше, крім прямо-таки катастрофічної недосконалості; це означає: безладдя — найбільша з небезпек, що загрожують людині), а відступ у глибину, в захищеність лігва, яким є ти сам». Це написав пізній Рот. І варто розібратися, як і чому він до цього йшов.

Іллі Еренбургу Рот якось сказав: «Але ви все-таки повинні визнати, що Габсбурги краще, ніж Гітлер…». Особливо серйозними монархічні захоплення Рота стали після січня 1933 року: він друкувався в «Остеррайхіше пост» — органі прибічників габсбурзької реставрації, зібрав символи своєї консервативної віри в книзі «Антихрист» (1934), звернувся в художніх творах до тем, пов'язаних з покійною монархією.

Герой одного з них (уже згаданого «Гробівця капуцинів») лейтенант Франц-Фердинанд Тротта розповідає про своє життя, починаючи з весни 1913 року й закінчуючи весною 1938-го, страхітливими днями «аншлюсу»: «Я йшов безлюдними вулицями; зі мною був якийсь чужий собака. Він вирішив іти слідом за мною. Куди? Мені це було відомо не краще, ніж йому. Склеп капуцинів, де в кам'яних домовинах спочивають мої імператори, зачинений. Брат капуцин вийшов мені назустріч і спитав: «Чого бажаєте?» — «Я хочу провідати могилу мого імператора Франца-Йосифа», — відповів я. «Нехай благословить вас Господь», — сказав брат і перехрестив мене. «Господи, сохрани!» — вигукнув я. «Т-с-с!» — сказав брат.