Марш Радецького та інші романи

«Одного разу ми прокинулись, і виявилося, що діди наші — іноземці», — так висловив загальну розгубленість один австрієць. Ситуація Рота була ще складнішою: іноземцем виявився він сам. Проте він почувався не поляком, а спадкоємцем австрійської культури: «Найсильнішим моїм переживанням була війна й загибель моєї вітчизни, єдиної, яку я будь-коли мав, — Австро-Угорської монархії», — пише Рот до свого колеги.

Найбільш, мабуть, прикметною ротівською книжкою першого періоду є маленький — як майже завжди в цього автора — роман «Ціппер та його батько» (1928). Роман прикметний як своєю типовістю, так і своєю окремішністю. В ньому вже проглядають контури іншого Рота — того, що явився з «Йовом» і навіть ніби переступив через «Йова».

Розказана тут історія зовні проста, вона рухається слідом за часом, мало не наступаючи йому на п'яти. В оповідача (який аж ніяк не приховує, що він і є Йозеф Рот) був шкільний приятель Арнольд Ціппер. Хлопчик, який ніколи не бачив свого батька, по-своєму прив’язався до всього ціпперівського сімейства. І до зовсім безликої фрау Ціппер, і до Цезаря, старшого Арнольдового брата, бовдура, що ворогував із батьком, і особливо — до глави сімейства. Не за те, що був він доброю людиною, а за те, що чимось був добрим для оповідача.

Ціппер-батько не став нічим, тому що «більшість енергії, якою наділив його Бог, змушений був витратити, щоб з пролетаря перетворитися на буржуа. Власник магазинчика письмового паперу, комерцію він провадив невміло. Але амбіції Ціппера — а були вони колосальні — й не спрямовувались на ниву економіки. Його вабило суспільне поприще. Він був членом і душею безлічі добродійних і всіляких інших товариств. Лестили йому й знайомства, протекції у «вищих сферах» — у податкових інспекторів, поліцейських, митників, дрібних службовців магістрату. Не вірячи в Бога, він не пропускав церковних панахид по «видатних особах».

Ціппер мріяв зробити з синів геніїв. Він виховував їх на спартанський та афінський штиб як людина, що лиш торкнулася освіти, туманно уявляючи собі, що це таке. Навчав він їх і музиці, яку, здається, щиро любив. Із Цезарем узагалі нічого не вийшло. І той пізніше збожеволів і помер у лікарні. Арнольд же виявився слухнянішим. Але й тільки.

Арнольд позбавлений і тієї енергії, що випливає з «сонячної глупоти», тієї вітальності, яка вирізняла батька. Повернувшися з війни, він спекулював якимось дріб’язком, потім служив у міністерстві фінансів, жалюгідному місці, яке виклопотав йому батько. Служба обтяжувала його, але він її не кидав — через безсилля чи ще від страху перед гофратом, що командував там. І раптом закохався в початкуючу актрису Ерну Вільдер, холодну й розсудливу кар’єристку, яка зовсім його не любила, тільки використовувала. Він був їй чоловіком для виконання різних послуг. Аж до прославлення у пресі: заради цього Арнольд зайнявся театральною критикою. Проте на віллу діви його допускали зрідка, ще рідше — в її спальню. Коли не ставало грошей, їм допомагав старий Ціппер, який пишався невісткою-актрисою, або їх вигравав у Монте-Карло сам Арнольд. Коли справи покращали, Ерна покинула Арнольда. Він бував з нею нещасний і щасливий, але її від’їзд до Голлівуду сприйняв байдуже.