Марш Радецького та інші романи

Суперечка з самим собою й зі своїми об’єктами, множинність ракурсів їх розгляду, іронічне «зняття» власних патетичних партій — усе це розмиває монолітність оповіді в «Марші Радецького». Ба більше, жодної монолітності там ніколи й не було. Хто пригадує мелодію «Маршу Радецького» Штрауса — молодечу, бравурну, веселу — помітить невідповідність між назвою і змістом книжки Рота: адже роман елегійний, подеколи трагічний і водночас не уникає насмішки, навіть сарказму.

Штраусівський марш — ця, за словами самого Рота, «Марсельєза» консерватизму» — включається в гру суперечностей, висвітлюючи найрізноманітніші сторони австрійської долі. Коли по неділях військовий оркестр виконував його під вікнами батьківського дому, юному Карлу Йозефу уявлялось, що перед ним справжня Австрія, справжнє її втілення. Однак той же марш звучить і в борделі тітоньки Резі, — його ушкварює піаніст, коли з'являються панове офіцери. І це вже не Австрія, а наруга над нею, образ її невтримного морального падіння.

Не менше облич — урочистих, смутних, комічних, і в центральній історії роману — історії рятування імператора представниками сімейства Троттів. «Герой Сольферіно» врятував його у прямому розумінні слова — затулив од ворожої кулі. Але вже звіт про цю подію містить певний підтекст, бо виконаний у стилі лубка, чи, точніше, газетного репортажу, що наслідує лубок. Проте в цей репортаж вклинюється (ніби на мить руйнуючи його) фрагмент світосприймання самого майбутнього «героя Сольферіно»: в молодому Францові Йосифі він звично обожнював імператора й водночас відчув неприязнь до нього як до «поважного птаха з генштабу», якому невтямки, що блиск бінокля приверне увагу супротивника. І словенський мужичок у мундирі піхотного лейтенанта з надмірною старанністю налягає на утлі монарші плечі, затуляючи його від пострілів. Це зробило його капітаном, бароном, кавалером ордену Марії Терезії, міфічним хрестоматійним лицарем… А онук цього лицаря вже навіть і не метафоричний рятівник: йому просто нема що рятувати, крім ідеї, яка пережила себе. Першого разу він, згорнувши трубочкою, виніс із борделю імператорський портрет; вдруге — наказав солдатам стріляти в робітників, що збунтувалися. І Рот з нещадною іронією приводить до спільного знаменника подвиги діда й онука, уточнюючи, що під час тих безладів «через явно безглузду випадковість онук героя Сольферіно був поранений у ліву ключицю (втім, ніхто з живих, за винятком хіба що імператора, не міг знати, що Тротта завдячує своїм піднесенням роздробленій лівій ключиці героя Сольферіно)».