Легенда золотої кицьки

Євнух підвів на мене маленькі поросячі очі і кивнув кудись нагору:

— З того вікна одна з дочок мурзи згубила свій браслет. Він впав і розлетівся по намистинах — тепер я мушу його зібрати.

Я підвів очі на вказане вікно — і — о диво! У ньому сором’язливо сховалось за дерев’яне плетіння маленьке охайне личко чорнявої дівчини. Тепер я бачив лише її очі, що спостерігали за мною через решітку. А ще я бачив пишні чорні завитки, та яскраві трояндові губи, що посміхались до мене крізь щілинку у решітці.

— Арслане, — почувся тихий і мелодійний голос молодої туркені, — передай молодому панові, що пити із фонтану необов’язково — у кімнатах для гостей його чекають гостинці, танцівниці-альмеї та будь-які соки, які він тільки забажає скуштувати.

Дівчина зверталася до свого євнуха, що нарешті відірвався від збирання намиста і потер спину, що затекла від незручної пози.

— Шановний гість чув, що сказала молода господарка?

— Чув, — кивнув я і посміхнувся, — передай своїй прекрасній, мов промені сонця, господарці, що її щедрість наповнить мене щастям, коли спатиму під дощем чи йтиму під палючим сонцем.

Я низько вклонився дівчині, що все ще стояла біля вікна і швидкими кроками рушив геть у службові приміщення, де мене мав чекати Вовк.

Я прокинувся.

Небо наді мною було всіяне зірками, наче хтось і справді розгубив намистини, і вони розкотилися по небу, ніби воно мало тверду поверхню.

Мені знов наснився дивний сон… Можливо, це наслідок стресу. А можливо, я просто божеволію… треба потім відвідати психіатра…

Хоча, що я йому скажу? Вибачте, але я спілкуюсь із дівчиною, що лікує руками, стверджує, що має пророчі видіння, тікаю від головорізів, що полюють на старовинну реліквію, та ще одне — я почав божеволіти після того, як убив людину, докторе. Чи ви допоможете мені?

Я посміхнувся сам до себе. Ну що за маячня приходить у голову вночі?

Я знову заплющив очі і одразу ж чорний морок поглинув свідомість…

…Я був на місці. З обох боків від дверей до покоїв молодят диміли золоті та срібні філігранні курильниці із пахощами, м’які парчеві подушки було розкидано по підлозі. На столику, інкрустованому перламутром, виблискував келих з яскраво червоним соком. Я ковтнув рідину, та не відчув смаку — занадто калатало серце у грудях. Я мусив убити кетхуда Рашида — це єдине, що я міг зараз усвідомлювати.

Я зайшов до кімнати. На покритому шовком дивані дрімав вже знайомий хивсан. Я скрутив йому шию одним рухом — певно, він навіть не прокинувся.

Дівчина на ліжку, покритому балдахіном, скрикнула і зіскочила з постелі. Вона була зовсім гола — лише на руках зміями звивалися золоті браслети.

— Хто ти?! — вигукнула Сальва, — старша дочка мурзи Сулеймана.

Чорні очі, трояндові губи… Це була саме та молода туркеня, що посміхалась до мене коло фонтану…

Я не хотів її вбивати. Мені здалось, що це майже можливо зробити: якщо вона не буде пручатись, заплаче, скорчиться в куточку і не заважатиме, то її життя буде врятовано. Я зможу залишити її наляканою, нещасною, але все ж живою. Бо ж головне зараз — убити її чоловіка.