Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Міхал був худорлявий, десь на голову нижчий од Залєського, трохи сутулий. Едека дивувало, що той завжди був у гарному настрої. Приємне, привітне обличчя Міхала сяяло усмішкою, вона іскрилась і в його великих карих очах.
Лісник мав одну пристрасть: хотів неодмінно навчитися водити трактор. Може, тому й крутився, коли тільки міг, біля Едека, хоч і не зразу наважився висловити своє прохання. Всупереч усім правилам, він стояв позад водія і, спираючись руками на його плечі, пильно стежив за кожним рухом, щомиті питаючи то одне, то друге.
Кілька разів на шосе Едек дозволив йому сісти до керма. Кепсько виходило, ще трохи — і влетіли б у канаву. Тоді Едек вирішив одкласти навчання, пообіцяв зайнятися цим пізніше, коли вже вивезуть дерево з далеких і труднодоступних ділянок лісу. А сам за ту обіцянку розпитував у лісника, як ловити рибу. В цьому ділі Міхал багато що вмів. З дитинства біля води, він знав усі способи і охоче ділився спогадами про свої рибальські пригоди. Едек, пам’ятаючи, як у нього зірвалася щука, мріяв знову вирушити на риболовлю. Домовилися з Міхалом на найближчу неділю. Мали намір узяти й Метека...
Але, як це часто буває в житті з усякими планами, до неділі все пішло шкереберть.
Передусім заварилося оте діло з Метеком, не так, власне, з ним, як з його батьком.
То був перший день грудня. Вже два тижні держався морозець — удень слабенький, уночі дужчий. Землю ледь-ледь притрусило тоненьким шаром снігу, це ще не перешкоджало їздити трактором по лісових дорогах, але передвіщало, що от-от почнеться справжня зима. Едек вставав тепер ще вдосвіта, розігрівав мотор і, тільки-но починало сіріти, вирушав у дорогу. З лісу виїжджав пізно, вже засвітивши фари. За день робив аж сім ходок. Так стомлювався, що, коли вечеряв, йому аж голова крутилась і сон зліплював червоні од вітру повіки.
Того дня він, як звичайно, квапливо уминав їжу, що підсовувала йому пані Гелена. Майже не звернув уваги на її слова, що Метек застудився і лежить. Взагалі, бідкалася вона, хлопець змарнів од тієї науки, не знає вже міри. Едек ствердно покивав головою, буркнув «спасибі» і важкою ходою поплентався до своєї кімнати. З полегкістю скидав одяг.
Здивувався, коли хтось постукав у двері.
— Прошу.
Увійшов лісничий, якийсь похмурий, стурбований.
— Я хотів би, хлопче, побалакати з тобою...
Едек миттю насторожився, йому вже не хотілося спати, десь пропала втома, злякано закалатало серце. Певно, він знає, Метек усе розповів батькові.
Не мав жалю на товариша. Навіщо йому було мучитися чиєюсь таємницею, та ще такою страшною? Подумав, що це, може, й добре, нарешті все з’ясується, буде якесь рішення, знайдеться вихід. Бо й сам у собі він уже не зміг би довго боротися. Тепер він забиває думки роботою, але ж вивозка от-от закінчиться. Що тоді, як знову повернуться оті години перед сном, коли з кожного кутка кімнати йому ввижатиметься похмуре обличчя Красавчика? Що тоді?
— Про Метека побалакати...— мить помовчавши, додав лісничий, сідаючи біля Едека на ліжку.
— Він що, хворий? Я не провідав його, думав, може, спить...— Залєський не впізнав свого голосу — був хрипкий, мов після пиятики. Більше він уже нічого не казав, сидів, стиснувши руки, відчуваючи, що вони мокрі від поту. Подумав: лісничий хоче говорити про Метека, отже, про те діло. Що це гнітить хлопця, що не можна обтяжувати його такою моральною відповідальністю... Його обурила ця думка — хитромудра, як йому здалося, штучна, надто інтелігентська. Хай йому чорт, з тією моральністю!
Здригнувся. Поки він отак боровся сам із собою, лісничий щось казав. Едек нашорошив вуха.
— Бачиш, останнім часом з ним щось не гаразд... Так мені принаймні здається. А я хлопця знаю. Це ж мій одинак. Стільки років беріг його, пестив, витягував з тієї хвороби... Я все відчуваю. Сказано ж — батьківське серце... Забагато сидить над книжками, з кожним днем більше. Це я бачу — нехай собі. Якщо від того схудне трохи, зблідне — нічого, це дурниці, все минеться, коли одержить свій омріяний атестат зрілості... Але, бачиш, мало того, що його навчання стомлює, бо сам він не з усім може впоратися, хоче знову їхати в Ольштин, про щось розпитатися,— крім цієї науки, є щось таке, чого я не знаю, не розумію і не можу догадатися, в чому тут річ. Щось його гнітить, щось мучить. Кілька разів застав його — з книжкою, а не читає, сидить, втупившись у стіну чи у вікно. Змарнів останнім часом, щось його гризе. Я думав, може, закохався, це часто бував в такому віці. Але, здається, ні. Зрештою, від того часом худнуть, але ж не так уже сумують, щоб і жити не хотілося.