Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Увага до Польщі Романа пояснюється не тільки нещодавніми активними діями Казимира щодо Галича, а викликана великою зацікавленістю Кракова до розширення польських впливів у басейні Західного Бугу, де пересікалися їх інтереси з інтересами волинян. В своїй польській дипломатії волинський князь широко використовував своїх прихильників серед польських магнатів, діяв, виходячи з перебігу політичних процесів у самій західнослов'янській країні, де на межі 1190–1191 р. зросли опозиційні настрої по відношенню до Казимира II.
Особливе невдоволення серед малопольської знаті викликала експедиція польського війська до Галича, оскільки вона не принесла Кракову позитивних наслідків і погіршила взаємини Малопольського князівства з Угорщиною. Приводом для виступу могли стати і попередні напружені відносини малопольських магнатів з новим галицьким князем Володимиром. Ймовірно, що якісь зв’язки з цим опозиційним угрупованням підтримував Роман Мстиславич. В таких умовах Казимиру прийшлося відновити старі добрі відносини з волинськими володарями. Це примирення виявилося вчасним.
В 1191 р., скориставшись відсутністю Казимира у Кракові, місцеві вельможі на чолі з Генріхом Кетличем допомогли Мешку Старому та його сину Болеславу захопити Краків. І тут на допомогу прихильникам Казимира II прийшли волинські дружини на чолі з володимирським князем Романом та белзьким князем Всеволодом. Знаменно, що польській хроніст, який дуже тенденційно (на користь, ясна річ, князя Казимира) описує події, вимушений визнати, що тільки завдяки цій підтримці Казимиру вдалося вигнати Мешка з Кракова і розбити заколотників. “Audito siquidem, – пише Вінцентій Кадлубек, – Casi- mimirum revixisse, immo cum duce Laodimiriae Romano et principe Belsiae Wsewlodo cominus imminere, noctis compendio fugam ineunt Mesconidae (Прибічники Мешка, довідавшись, що Казимир знову набрав сили і навіть з князем володимирським Романом і князем белзьким Всеволодом загрожує їм, під покровом ночі відступають)”.[257]
Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка, відзначаючи обставини, що передували заколоту Генріха Кетлича. Він повідомляє, що у переддень виступу краківських магнатів Казимир був на Русі, де виступив третейським суддею між Романом та Всеволодом, котрі сперечалися із-за кордонів між своїми володіннями.[258] Це свідоцтво для нас важливе, бо фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими володарями. Події 1191 р. сприяють зміцненню тісних взаємин Малої Польщі та Волині. Свідченням цього є те, що невдовзі після повернення до Кракова Казимир II захоплює Генріха Кетлича і відправляє його у вигнання на Русь до князя Романа.[259]
В 1192–1193 рр. малопольські війська Казимира вдерлися в землі ятвягів. Вінцентій Кадлубек називає їх “полещанами (Polexiani)”. Поява поляків в цьому регіони, безумовно, викликала неспокій у руських князів. Зокрема, з того ж джерела відомо, що на допомогу ятвягам прийшов невідомий на ім’я князь Дорогичина, місто якого нападники розорили. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію на цей похід Романа, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ зачіпало інтереси Волині в Побужжі. Вірогідно, з певних тактичних обставин, однак, волинський князь все ж вирішив в цей час не загострювати відносин з західним сусідом.[260]
Події в Ятвягії не пройшли поза увагою і південноруських князів. як відомо, цей регіон протягом XII ст. постійно був у сфері інтересів Києва,[261] велику увагу до нього проявляв Рюрик Ростиславич. 1191 р. він разом з своїми родичами пінськими князями (друга дружина Рюрика Ганна була пінською княжною[262]) збирався в похід на Литву, який, проте, через весняну негоду зірвався. “Пошел (Рюрик. – авт.) на Литву и быс у Пинеску у тещи своея, тогда бо бяше свадба Ярополча, и быс тепло и стеча снег и нелзе бо им доити земли их (литовців. – авт.) и възвратишась въсвояси”.[263]
Під час, а може зразу ж після походу Казимира, а саме 1193 р. київський князь Рюрик Ростиславич знову збирається у похід проти сусідньої з Ятвягією Литви.[264] На нашу думку, цей похід треба розглядати як прагнення овруцького князя протистояти посиленню польського впливу у Прибалтиці. Польський дослідник К.Вілінський, навпаки, вважає, що похід Рюрика був спрямований на допомогу краківському князю у боротьбі з ятвягами,[265] проте джерела не підтверджують такий погляд.
Додаткову інформацію про мотивацію походу Рюрика дає В.М.Татіщев, в праці якого відзначається, що під час переговорів з чернігівським князем Святославом Ольговичем, Рюрик наголошував: “...мне нужно идти на Литву по прозьбе шурьев моих и полоцких”.[266] Військова акція Рюрика до Литви не відбулася через спалах напруженості на кордоні з половцями, з якими саме в цей час наприкінці XII – на початку XIII ст. різко загострилися взаємини.
Боротьба за гегемонію у Південній Русі
1194 р. став знаменним для політичного життя як Русі, так і Польщі. І перш за все це було пов’язано зі смертю у Києві Святослава Всеволодовича, а у Кракові – Казимира II “Справедливого”. Певний “вакуум” влади, що виник у стольних містах обох країн, створював фундамент як для нових усобиць, так і перспективи для посилення політичних позицій інших князів, у тому числі і, як виявилося, у першу чергу для волинського князя Романа.
Після смерті Святослава князем у Києві став Рюрик. Цим, як не дивно, останній виконав волю померлого, який перед смертю постригся у ченці і викликав до столиці Рюрика (“… и веля ся постриги в черньци и после по Рюрика и преставися”[267]). Досвід управління “Руською землею” разом з Святославом показував Рюрику, що для створення стабільної князівської влади у столиці новому князеві слід було знайти співправителя.
Тому навесні 1195 р. Рюрик запрошує до Києва свого брата смоленського князя Давида Ростиславича. “Посла Рюрик по брате своего по Давыда к Смоленьску, река ему: “Се брате се бе осталася старейши всех в Руськои земли, а поеди ко мне Кыеве, что будеть на Рускои земли думы и о братье своем о Володимери племени”. Після тривалого перебування в Києві Давид “с братом своим ряды вся уконча о Рускои земле и братье своеи о Володимере племени и иде Давыд во свой Смоленск”.[268]
Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським “причастям” – волостями в Київській (“Руській”) землі. Крім Ростислава Рюриковича, який сидів у Білгороді, таким володарем став Роман Мстиславич, котрому були передані міста Торчеськ (яким Роман вже недовго володів наприкінці 80-х рр.), Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів.
Всі ці міста входили до так званої “Торчеської волості” (території, де мешкали “Чорні клобуки”) – слов’яно-тюркської волості на півдні Київщини в Пороссі. Зазначимо, що під назвою “чорних клобуків” давньоруські джерела згадують представників близьких за етнічним та мовним походженням кочівників, які наприкінці XI – на початку XII ст. під тиском половецьких орд перейшли на службу до південноруських князів. Основна маса цих племен (торків, печенігів, берендеїв, бастиїв, коуїв, турпеїв) мешкала в басейні р. Рось. “Чорні клобуки” постійно виконували різні військові функції, охороняли південний кордон Русі від нападів зі степу, брали активну участь у походах східнослов’янських володарів проти половців, були учасниками міжкнязівських війн на Русі.
257
Vincentii Chronicon. – L. 4, 16.
258
Długosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego Królestwa Polskiego. – T. 5–6. – Warszawa, 1973.– S. 128.
259
Długosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego Królestwa Polskiego. – T. 5–6. – S. 189–190.
260
Vincentii Chronicon. – L. 4, 19.
Powerski J. Stosunki polsko-pruskie do 1230 r. ze szczególnym uwględnieniem roli Pomorza Gdańskiego. – Toruń, 1968. – S. 128. Автор цих рядків під впливом досліджень В.Т.Пашута помилково писав про те, що руси були союзниками поляків під час походу на ятвягів (Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 163; Головко А.Б. Политические отношения Руси и Польши в X – первой трети XIII вв. – С. 86).
261
Kamiński S. Wizna na tłe pogranicza polsko-rusko-jacwieskiego // Rocznik Białostocki. – T. 1. – Warszawa, 1961.– S. 9-61;
Зоценко В.М. Експорт зброї з Києва в Південно-Східну Прибалтику // Археологія. – К., 1983. – Вип. 44. – C. 47–61.
262
Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides russus du X-e au XIII-e siecle. – Table IX. – № 6. – р. 39.
263
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 672.
264
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 678.
265
Wiliński K. Wałki polsko-ruskie w X–XIII w. – Lódz, 1984. – S. 155.
266
Татищев В.Н. История российская. – Т. 3. – Москва, 1963.– С. 153.
Про розвиток Полоцької землі в XII – на початку XIII ст. див.: Семянчук Г.М. Полацкая земля ў XII – першай палавіне XIII ст. (Змены ў адмыныстрацыйна-палітычнай і тэрытарыяльнай структурах) // Весці Академіі Навук. Беларусі. Серыя Грамадскіх Навук. – 1992. – № 3–4. – С. 41–48.
267
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 680, 681.
268
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 682.