Кров і пісок

Загибель бідолашного Чіріпи піднесла Хуана в очах ровесників, і, зібравши кількох обшарпанців, він створив власну квадрилью, яку водив на сільські капеї. Дорослі ставилися до нього з пошаною, бо він був найвідважніший і найкраще вдягався. Кілька дівчат легкої поведінки, приваблені мужньою вродою Сапатеріна, якому вже пішов вісімнадцятий рік, та його колетою тореро, мало не билися за честь піклуватися про юного красеня. Крім того, у Хуана з’явився «хрещений батько», що опікувався ним, відставний урядовець, який відчував слабість до вродливих тореро. Поведінка цього старого вкрай обурювала сеньйору Ангустіас, і вона щедро сипала найнепристойнішими слівцями, яких колись навчилася на тютюновій фабриці.

Сапатерін красувався тепер у костюмах із англійського сукна, що чудово облягали його струнке тіло, і в новісіньких капелюхах. «Подруги» пильно дбали, щоб комірці та маніжки юного тореро були бездоганно білими, а в окремі дні на його жилеті блищав подвійний золотий ланцюжок, майже такий самий, які носять багаті сеньйори; цю оздобу, що вже була прикрашала груди одного «юного початківця», давав Хуанові поносити його поважний друг.

Юнак заприятелював із справжніми тореро і навіть міг дозволити собі пригощати вином старих служителів цирку, які розповідали йому про подвиги славетних матадорів. Ходили чутки, що меценати уже зацікавилися «здібним хлопцем» і лише чекають нагоди, щоб влаштувати йому дебют на арені Севільї — у кориді з молодими бичками.

На той час Сапатерін став уже матадором. Якось у містечку Лебріха на арену випустили моторного бичка, і товариші стали заохочувати Хуана: «Ну як, не побоїшся заколоти його?» Хуан не побоявся і заколов бичка. Підбадьорений легкістю, з якою вийшов із першого випробування, він намагався відтоді не пропускати жодної капеї, де треба було вбити молодого бичка, і з’являвся на всіх фермах, де перед забоєм рогатої худоби влаштовували кориду.

Господар багатого маєтку Рінконада страшенно любив кориду. Він мав на подвір’ї невеличку арену і годував та пускав ночувати до своєї стодоли всіх голодних шукачів пригод, що обіцяли повеселити хазяїна ферми, б’ючись із його биком. Якось у тяжкі дні Хуанільйо зібрав свою квадрилью і повів товаришів до Рінконади, сподіваючись досхочу попоїсти за столом гостинного сільського ідальго, нехай навіть задля цього доведеться скуштувати рогів і беркицьнутись кілька разів на землю. Хлопці вбрушили в дорогу пішки і за два дні прибули на місце. Побачивши закурену ватагу із згорнутими плащами, землевласник урочисто пообіцяв:

— Тому, хто найкраще себе покаже, я дам грошей на квиток до Севільї.

Два дні просидів господар маєтку на балконі, над своєю ареною; він покурював і дивився, як севільські хлопці дражнять його бичків, не раз даючи сторчака та опиняючись під ратицями.

— Е, ні, шибенику, так не годиться!— кричав він при кожному невдалому помаху плащем. — Ану, мерщій підводься, боягузе!.. Дайте йому вина, нехай очуняв від переляку, — наказував землевласник, коли парубійко попадав під ратиці й лежав не ворушачись.