Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Бувало й так, що «тореадора» виносили з арени; обличчя його було біле, наче папір, очі осклілі, голова безживно звисала на груди, що хрипіли, як подертий ковальський міх. Прибігав сільський коновал і, не бачачи крові, заспокоював глядачів. Хлопець просто знепритомнів від сильного струсу, адже він кілька метрів пролетів у повітрі і гепнув на землю, як лантух з борошном. Іншим разом «тореро» попадав під ратиці важезної тварини й теж мало не віддавав богові душу. На голову йому бурхали цебро холодної води, і коли він приходив до тями, відпоювали касальєюКасалья — знаменита іспанська горілка, яку виробляють у андалузькому містечку Касалья де ла Сьєрра.. Одне слово, доглядали як принца.
І знову на арену. А коли пастухи заганяли до обори останнього бика і починало смеркати, двоє з квадрильї розгортали найкращий, плащ, брали його за кінці й ходили від лави до лави, збираючи винагороду. Якщо селяни були задоволені виступом гастролерів, на червоний клапоть дощем падали мідяки. Корида закінчувалась, і хлопці рушали назад до міста, бо знали, що в місцевому заїзді кредит для них уже закрито. Дорогою ділили зав’язані в хустинці монети, і не раз доходило до бійки.
Потім цілий тиждень вони розповідали про свої подвиги, тішачись захопленими поглядами друзів, які не брали участі в експедиції. Розводилися про вероніки в Ель Гарробо, про наварриВероніка, наварра — особливо складні прийоми кориди, що вимагають від тореро великої мужності і холоднокровності. в Лорі, про жахливе поранення в Ель Педросо, наслідуючи при цьому манери та жести справжніх тореро, що за кілька кроків від них вешталися по Кампані, нудилися від вимушеного неробства й утішалися вихваляннями та брехнею.
Якось сеньйора Ангустіас цілий тиждень не мала жодної звістки про сина. Нарешті дійшли до неї чутки, ніби його поранено на капеї в селі Тосіна. Святий боже! Де воно те село? Як до нього дістатися?.. Гадаючи, що син неживий, мати поплакала і хотіла все ж таки їхати до нього. Та коли вже зовсім зібралася в дорогу, на порозі хати з’явився її Хуанільйо. Блідий і кволий, він як справжній чоловік недбало розповів про свою пригоду.
Нічого страшного, ріг зачепив і трохи роздер сідницю. З безсоромністю переможця хлопець показував рану всім сусідам і давав переконатися, що в неї можна застромити цілого пальця — така вона глибока. Він пишався гострим запахом йодоформу, який поширювався від нього, розповідав, як дбайливо доглядали його в тому селі, для Хуана — найкращому в усій Іспанії. Найзаможніші селяни, вся місцева «аристократія», цікавилися станом його здоров’я. Сам алькальд прийшов навідати лораненого, а потім дав йому на дорогу грошей. У Хуановій кишені ще лежало три дуро, і з щедрістю, притаманною великим людям, він тут-таки віддав їх матері. У чотирнадцять років — і така слава! Хлопець і зовсім запишався, коли на Кампані на нього звернули увагу деякі тореро (найсправжнісінькі тореро!) і стали розпитувати, як гоїться його рана.
Після того випадку Хуан уже ні разу не заглянув у майстерню вчителя-шевця. Тепер він добре знає, що таке корида: рана тільки додала йому сміливості. Він буде тореро — тільки тореро! Сеньйора Ангустіас облишила всякі спроби напоумити хлопця — однаково все намарне. Вона змирилася з думкою, що сина в неї нема. Коли вночі Хуан з’являвся додому і мати та сестра якраз вечеряли, вони мовчки ставили перед ним миску, намагаючись убити його своєю зневагою. Та це анітрохи не впливало на апетит хлопця. Коли ж Хуан приходив зовсім пізно, в домі не лишалося для нього ні крихти, і він знову йшов на вулицю, так і не повечерявши.
Ночами Хуанільйо блукав по бульвару Геркулеса в товаристві хлопчаків з лукавими очима, схожих на неповнолітніх злочинців або майбутніх тореро. Сусідки не раз бачили, як він розмовляв на вулиці з юнаками, яким жінки сміються просто в обличчя, або з поважними кабальєро, яким поговір дає жіночі імена. Подеколи він продавав газети, а на великодні свята розносив на таці льодяники дамам, які сиділи на площі святого Франсіска. V будні крутився біля готелів і чатував на якогось «англійця», — бо для нього кожен турист був англійцем, — сподіваючись, що той візьме його за гіда.