Кров і пісок

Чіріпа чимало тинявся світом і розповідав товаришеві про всякі дивовижі, що їх бачив у далеких провінціях. Він був великий майстер подорожувати «зайцем», умів непомітно пролазити у вагон поїзда. Мов зачарований, слухав Сапатерін його розповіді про Мадрид, місто їхньої мрії. Столичний цирк уявлявся Хуанові величезним храмом, справжнім святилищем тавромахії.

Щоб посміятися з хлопців, якийсь молодий сеньйор сказав їм біля дверей кав’ярні на вулиці Змій, ніби в Більбао вони зможуть заробити купу грошей, бо там тореро куди менше, ніж у Севільї. І Сапатерін та Чіріпа вирушили в далеку подорож, без копійки в кишені і без іншого спорядження, крім подертих, зношених плащів; щоправда, ті плащі були справжні і колись належали відомим тореро — хлопці придбали їх за кілька реалів у крамниці якогось тандитника...

Вони нишком прослизали у вагон і ховалися під сидіннями, але голод та інші потреби зрештою таки виганяли їх звідти; пасажири ставилися до юних мандрівників співчутливо, сміючись із їхнього химерного вигляду, їхніх колет та плащів, І підгодовували хлопців рештками своїх припасів. Коли на зупинках за ними ганялися залізничники, Хуан та Чіріпа перебігали з вагона у вагон або лізли на дах і, сховавшися там, перечікували, поки поїзд рушить далі. Не раз їх ловили і, надававши ляпасів та носаків, стягували за вухо на перон якоїсь глухої станції, а тим часом поїзд віддалявся, мов утрачена мрія.

Влаштувавшися просто неба, хлопці чекали іншого поїзда, а коли помічали, що за ними стежать, рушали пішки безлюдними полями до дальшої станції, вірячи, що там їм пощастить більше... Після кількох днів такої подорожі, сповненої всяких пригод, зробивши не одну вимушену зупинку і накуштувавшись стусанів, хлопці добралися до Мадрида. На вулиці Севільї та площі Пуерта дель Соль вони досхочу надивилися на тореро, що залишилися без контрактів і не знали, куди згаяти час; юні мандрівники спробували навіть випросити у цих легендарних героїв грошей на дальшу дорогу, — та марно. Один прибиральник мадридського цирку, родом із Севільї, пожалів хлопців і пустив їх переночувати до стайні. Крім того, він подарував їм велику радість, давши змогу подивитися кориду з молодими бичками на арені  славетного цирку, що, проте, здався їм меншим від севільського.

Налякані власною зухвалістю і бачачи, що до мети їхньої подорожі все ще дуже далеко, хлопці вирушили назад до Севільї в той самий спосіб, яким прибули. Але відтоді вони приохотились подорожувати у поїздах «зайцями». Як тільки до них доходила чутка, що в тому чи іншому глухому андалузькому містечку з нагоди місцевого свята влаштовують капею, вони відразу рушали в путь. їм траплялося добиратись аж до Ламанчі й Естремадури; а коли не щастило й доводилось іти пішки, вони просились на ночівлю до селян, людей довірливих і веселих, які дивувалися з юності та відваги мандрівників і вірили всім їхнім хвалькуватим розповідям, приймаючи хлопчаків за справжніх тореро.