Улюблена пісня космополіта

Вже лежачи на ліжку й готуючись до сну, я чув, як Айвен розкривав інші посилки й діставав звідти щось залізне, загорнуте в папір. Дивно, як багато можуть сказати звуки!..

А пізно вночі, я навіть не знаю, о котрій годині, прийшла Ірина. Прийшла й посунула мене до стіни. Я спершу не міг второпати, що зі мною коїться, сприймаючи все за сон, та їй вдалося розбудити мене. І я знову був щасливий, вбираючи шкірою її тепло, цілуючи і майже облизуючи її обличчя, гладячи її волосся, шепочучи їй десятки ніжних пухнастих слів.

Вранці вона знову вислизнула, і я прокинувся вже сам, прокинувся від того, що сну моєму когось бракувало, бракувало тепла, бракувало Ірининого дихання.

Я прокинувся, сходив поснідати і зайшов до її кафе.

Ми пили каву, і вона запитала: «Як там гімн?»

Я відповів: «Поки ніяк».

«Нічого, — сказала вона. — Це важко… але коли ти його напишеш, про тебе всі дізнаються!»

І в голосі її пролунала майбутня гордість за мене.

Я зітхнув. Може, Господь не покине мене без допомоги в цій важкій і відповідальній справі. Я сподівався.

І ось уже я знову на набережній, сам на сам зі своїми думками, сам на сам з бажанням створити гімн, котрим зможу пишатися.

Легкі хмари пливуть небом, притуплюючи гострі сонячні промені. Кричать чайки, кружляючи над яхтами і прогулянковими човнами. З трьох пірсів відпочиваючі герої ловлять рибу.

Місто тихе і спокійне. Воно дрімає у щасливому невіданні, воно блаженствує, не знаючи, яку долю готують йому його ж гості. Воно старе, навіть більше, ніж старе — давнє, і всі проминущі сторінки його ж історії його не турбують.

Може, розпочати гімн зі слів про давність міста і його історію?!

Ні, не годиться! З його історії нічого брати. Вся історія — лише споруда з каменю та їхнє подальше руйнування. Який храм зруйнує прийдешня революція?! Що про неї скажуть нащадки? Чи так само, як у Росії, проклинатимуть творців нового, будівників куполів, увінчаних рубіновими зорями?!

Та хіба в гімні головне — матеріалізована держава? Ні, головним має стати народ… Та знову й це слово мені не подобається, і звучить якось по-дерев’яному. Людство, маси, люди, людина…

Ось я, здається, і намацав вірне слово. Головним у гімні має стати кожна людина держави, кожен мешканець міста…

ЛЮДИНА… Як написати про тебе гарну пісню?! Як залишити від тебе у ній тільки гарне і куди подіти все погане, якого набагато більше?! Га, людино?

Та назустріч мені йшли герої, котрі гуляли, та дівчата, котрі приїхали услід за цими героями, і дивлячись на них, я бачу щасливі відкриті обличчя, добрі посмішки, які бажають всьому світу процвітання. Ось воно, добре, те, що на поверхні і на видноті. Ось про це й треба писати. Углиб не дивитися, в душу не зазирати…

(«Тварин не годувати!» — згадалося мені чомусь).

За все своє життя я написав тільки одну пісню, і, мов на збитки, ця пісня була просякнута войовничістю, гордістю і патріотизмом жителя великої імперії. В нашому полку у В’єтнамі вона настільки прижилася, що мені її доводилося чути майже щодня, і, пам’ятаю, як мене нудило від її слів, а надто перед тим, як я прийняв остаточне рішення дезертирувати.