Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
— Повільно… — зізнався я, перебільшуючи результати, бо насправді справи були взагалі ніяк.
— Нічого, — підбадьорив мене мій сусід. — Головне, щоб ти не запізнився до прийняття декларації про суверенітет.
— А коли це буде?
— Днів через чотири… — задумливо відповів Айвен.
Я притулив ширмочку до стіни — цього вечора вона мені була не потрібна. Присів на ліжко. Моя психіка закінчувала перетравлювати враження минулого дня, і повіки мої були не проти стулитися.
— Ану, поглянь! — пролунав глухуватий, мало не утробний голос, і я подивився на Айвена.
Його очі весело дивилися на мене через круглі окуляри нового протигаза.
— Ну як? Клас?! — запитував він.
— Звідки в тебе?! — здивувався я.
Він ткнув рукою в посилковий ящик.
— Мама прислала, я попросив…
— ?! — я тільки розтулив рот, а вимовити так нічого й не зміг.
— Вона в мене на військовому заводі працює, от і… — і він розвів руками, вважаючи, що такого пояснення мені достатньо.
— Ану клацни мене, відішлю їй фото на згадку! — Айвен протягнув мені фотоапарат.
Я зробив два знімки.
— Трохи тисне, — зізнався сусід, стягуючи з голови маску протигаза. — Здалося б розносити… був би я зараз у роті — хто-не-будь з молодих мені б його за два дні розносив! Та нічого…
Від скронь униз в Айвена йшли червоні смуги від твердої гуми маски.
Я захотів спати. Позіхнув так, що Айвен позіхнув услід за мною.
— Я настільну ввімкну, а ти лягай! — з розумінням промовив він. Настільна лампа здалася мені набагато яскравішою, ніж плафон з матового скла, що звисав зі стелі, і я все-таки поставив ширму.
Вже лежачи на ліжку й готуючись до сну, я чув, як Айвен розкривав інші посилки й діставав звідти щось залізне, загорнуте в папір. Дивно, як багато можуть сказати звуки!..
А пізно вночі, я навіть не знаю, о котрій годині, прийшла Ірина. Прийшла й посунула мене до стіни. Я спершу не міг второпати, що зі мною коїться, сприймаючи все за сон, та їй вдалося розбудити мене. І я знову був щасливий, вбираючи шкірою її тепло, цілуючи і майже облизуючи її обличчя, гладячи її волосся, шепочучи їй десятки ніжних пухнастих слів.
Вранці вона знову вислизнула, і я прокинувся вже сам, прокинувся від того, що сну моєму когось бракувало, бракувало тепла, бракувало Ірининого дихання.
Я прокинувся, сходив поснідати і зайшов до її кафе.
Ми пили каву, і вона запитала: «Як там гімн?»
Я відповів: «Поки ніяк».
«Нічого, — сказала вона. — Це важко… але коли ти його напишеш, про тебе всі дізнаються!»
І в голосі її пролунала майбутня гордість за мене.
Я зітхнув. Може, Господь не покине мене без допомоги в цій важкій і відповідальній справі. Я сподівався.
І ось уже я знову на набережній, сам на сам зі своїми думками, сам на сам з бажанням створити гімн, котрим зможу пишатися.
Легкі хмари пливуть небом, притуплюючи гострі сонячні промені. Кричать чайки, кружляючи над яхтами і прогулянковими човнами. З трьох пірсів відпочиваючі герої ловлять рибу.
Місто тихе і спокійне. Воно дрімає у щасливому невіданні, воно блаженствує, не знаючи, яку долю готують йому його ж гості. Воно старе, навіть більше, ніж старе — давнє, і всі проминущі сторінки його ж історії його не турбують.
Може, розпочати гімн зі слів про давність міста і його історію?!
Ні, не годиться! З його історії нічого брати. Вся історія — лише споруда з каменю та їхнє подальше руйнування. Який храм зруйнує прийдешня революція?! Що про неї скажуть нащадки? Чи так само, як у Росії, проклинатимуть творців нового, будівників куполів, увінчаних рубіновими зорями?!
Та хіба в гімні головне — матеріалізована держава? Ні, головним має стати народ… Та знову й це слово мені не подобається, і звучить якось по-дерев’яному. Людство, маси, люди, людина…
Ось я, здається, і намацав вірне слово. Головним у гімні має стати кожна людина держави, кожен мешканець міста…
ЛЮДИНА… Як написати про тебе гарну пісню?! Як залишити від тебе у ній тільки гарне і куди подіти все погане, якого набагато більше?! Га, людино?
Та назустріч мені йшли герої, котрі гуляли, та дівчата, котрі приїхали услід за цими героями, і дивлячись на них, я бачу щасливі відкриті обличчя, добрі посмішки, які бажають всьому світу процвітання. Ось воно, добре, те, що на поверхні і на видноті. Ось про це й треба писати. Углиб не дивитися, в душу не зазирати…
(«Тварин не годувати!» — згадалося мені чомусь).
За все своє життя я написав тільки одну пісню, і, мов на збитки, ця пісня була просякнута войовничістю, гордістю і патріотизмом жителя великої імперії. В нашому полку у В’єтнамі вона настільки прижилася, що мені її доводилося чути майже щодня, і, пам’ятаю, як мене нудило від її слів, а надто перед тим, як я прийняв остаточне рішення дезертирувати.