Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, — і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.
Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак — Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно — заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.
— Якого хера! — почулося обурене. — Нема чого робити?
Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши — зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.
Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.
Поштовх — і Льонька зник у густій димній хмарі.
Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову — не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.
Але Рохля не відпочивав.
Він був мертвий.
З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.
Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки — її стискала правиця Голуба.
— Не рипайся, — процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:
— Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?
— Не домовлялися, — видушив із себе Ігор. — Ми так не домовлялися.
— Ми, Офіцере, взагалі з тобою ніяк не домовлялися. Або зараз із нами, або — рядом із Рохлею, мов двоє голубків. Ну?
Вовк закусив нижню губу, розуміючи — це він насправді вбив Льоньку. Не сам, не прямо, але — він. Звісно, хлопця прирекли раніше. Але хто знає, раптом пожив би. Ну, як щастя б і йому усміхнулося, незвідані шляхи Господні…
— Гну, — не сказав — сплюнув. — Давайте, раз почали.
Вістря перестало кусатися.
Ще за мить грубий голос гаркнув:— Чуєш, Валете, ось на хріна було таке робить — диму пускать кругом!
— Рота закрий! Я дрова підкинув! — почулося у відповідь.
— Ти вогонь загасив! Дихати через тебе нема чим! Зовсім, сука, оборзів!
— Ти кого сучиш, баран! Ти на кого тягнеш, підор гнійний!
— Що ти сказав? Повтори — що ти сказав? Ти кому це сказав!
Сварка в кодлі спалахнула швидше, ніж сухі дрова. Тут же, негайно, без зайвих переходів, зайнялася сутичка. Миттю вилилась у жорстоку криваву бійку — з тих, що частенько виникають у бараках між блатними та різними групами кримінальників. Теж нічого дивного, явище звичне. Тож ніхто з в'язнів–роботяг не встрявав, видовище глядачів не пожвавило.
Розрахунок був на це.
А ще — в тому, що охоронці не відразу почнуть розбороняти бійку. Їм, на відміну від втомлених доходяг, зазвичай цікаво, чим вона може закінчитися, хто візьме гору. Часом вертухаї навіть влаштовували тоталізатор, ставлячи цигарки, галети й спирт на своїх фаворитів.
Так сталося й тепер.
На тих, хто тримався осторонь від задимленої купи малої, уваги ніхто не звертав.
— Гайда, — прошепотів Голуб просто у вухо Вовкові, й тихо, нечутно, наче лігши на невидиму повітряну хвилю, гайнув убік, зникаючи за найближчим деревом.
За ним, кинувши на поляну прощальний погляд, підхопився старий Балабан. Пішов напрочуд зграбно, зігнувшись, ніби буцкався з тайгою, таранив омріяну волю.
Ігор рушив, полічивши подумки до десяти.
Втікача охопили якісь дивні, незвідані відчуття.
Ще хвилину тому Ігор Вовк хоч і змирився з долею, проте далі вважав себе жертвою несправедливості. Графа Монте–Крісто згадав, коли почув про шлюб Лариси з Сомовим. Ось воно, підступне зловживання службовим становищем: склепав справу проти старого недруга, аби заволодіти його коханою жінкою. Чим не Фернан Мондего, граф де Морсер, котрий після наклепу на Едмона Дантеса одружився з його нареченою, красунею Мерседес. Розуміючи це, Ігор до останнього сподівався: рано чи пізно добро переможе зло, радянська влада наведе порядок, втрутиться товариш Сталін, побачивши зловживання в лавах НКВС, — і в табір, на місце Вовка, сяде Віктор Сомов.
Рішення тікати стрельнуло несподівано, спонтанно. Склавши мозаїку, Вовк зробив підсумував: шанси на успіх у нього є, й вони досить непогані. Приставши до злодіїв, матиме в тимчасових спільниках людей, котрі чудово знаються на підпільному житті, вміють переховуватися, міняти імена, документи, зовнішність та міста. Ось лиш втеча перекреслить усі цілком справедливі й досяжні мрії про виправдання й реабілітацію. Пішовши за кримінальниками в тайгу, Ігор опинявся поза законом незалежно від того, виправдають його в подальшому чи ні. Тепер його можна й навіть треба застрелити при спробі втечі, інструкція того вимагає. Коли його оголосять у розшук, усякий, хто впізнає втікача й не видасть, автоматично сам стає злочинцем, потрапляє під суд та йде з етапом у табори. Значить, доведеться звикати до нового життя, і Вовк ще до кінця не був певен, чи витримає, чи не зламається й не зірветься.