Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Як це… Як вона там… Як Лариса там опинилася, в цьому Подільському?
— Слухай, Офіцере, я тобі не загс і не книга реєстрацій! — Божич розвів руками. — Коли твоя баба з твоїм Сомовим зляглася, чому, для чого — не моя печаль. Сам у листі запитаєш. Відповість — добре. А про самого товариша Сомова мислю дуже просто: куди наказали рідні органи державної безпеки — туди й поїхав служити батьківщині й особисто товаришу Сталіну. Ну, задоволений?
— Ні.
— Та я думаю! Від мене теж колись баба пішла, з підполковником авіації. Десь у Генштабі зараз… Льотчик, не баба моя. Ми з тобою, Вовк, десь навіть товариші по нещастю. А може, щастя нам підвалило, хрін його знає. Бач, коли погана бабська натура проявилася. Не горюй, Офіцере. Знайшли ми тут із тобою один одного. Хіба не так?
— Так.
— Листа свого потім напишеш. А зараз розписку мені придумай, для звітності. Ось, тримай.
Божич виклав із тонкої картонної теки чистий аркуш, підсунув Ігореві, поруч поклав хімічний олівець. Поки Вовк безпристрасно дивився на папір, майор вийняв із шухляди чорнильницю–невиливайку, ручку з піжонським як для начальника табірної оперчастини пером, гойднув чорнилку, вмочив кінчик, вивів на теці печатними літерами: «Заєць». Побачивши, що погляд Ігоря мимоволі стежить за ним, змовницькі підморгнув:
— Це ти — Заєць. Під таким погонялом писатимеш мені рапорти.
— Доноси, — вирвалося в Ігоря.
— Доповідні, — повчально виправив Божич. — Рапорти, зведення, як тобі подобається більше. Агент Заєць, він же — Вовк Ігор… як тебе там… Він же Офіцер. Годиться?
— Підійде.
— Тоді не тягни, пиши розписку. Чи ти, може, передумав?
Ігор знову розгорнув дарунок майора, ще раз прочитав адресу.
Запам'ятав, мов стройовий устав. Наче військову присягу.
— Домовились. Заєць — значить Заєць. У вас із почуттям гумору все в порядку, громадянине майор.
— Є трохи, — комплімент Божичу явно сподобався. — Тільки ти той, без панібратства. Субординація, в мене все строго. Пиши, розбірливо пиши. Наробимо ми тут із тобою справ, ох, накрутимо.
Накрутиш, подумав Вовк.
Без мене.
І швидко та впевнено написав розписку, погодившись стати табірним інформатором начальника оперативної частини.
Мужики–лісоруби зиркали косо.
Таке ставлення до себе Вовк помітив незабаром після того, як зав'язалися його дивні стосунки з блатними. Природу цих стосунків Ігор сам не міг зрозуміти й визначити. Тож не бачив нічого дивного в тому, що переважна більшість товаришів по нещастю вирішила за краще триматися від нього подалі.
Настороженого ставлення «політичних» Вовк не відчував. Власна історія перетворення на ворога народу все ж таки дещо підчистила його думку про засуджених за п'ятдесят восьмою статтею. Раніше юнак, котрий виріс у музичній родині, мимоволі перейняв манеру батьків. А тато з мамою з певного моменту перестали обговорювати партійні чистки в країні, навіть не читали газет, хоча старанно продовжували передплату на «Правду» з року в рік. Просто складали газети в стопку, аби потім акуратно заносити ці стоси в публічні бібліотеки. Більше того, батько якось виступив із закликом не викидати радянські газети, а передавати їх у читальні. Бо викинути газету з портретами партійних керівників означає неповагу до них та значною мірою провокує.
Після цього Вовк–старший став героєм газетної замітки. Його фотографію розтиражувала провідна центральна й республіканська преса, і таким чином родина Вовків отримала щось на зразок індульгенції від влади. Так, до них багато хто зі старих знайомих перестав ходити в гості, коло спілкування значно звузилося, але, як згодом зрозумів Ігор, каток НКВС родину не зачепив. Можливо, це був дуже тонкий, хитрий, добре продуманий трюк його батьків. Але могло бути й так, що мама з татом порадилися й вирішили: їх цікавить лише музика, до політики й чогось схожого їм діла принципово нема. Адже їхня позиція, якою б вона не виявилася, нічого по суті довкола не змінить.
Тепер же Ігор потроху став дозволяти собі крамольні припущення: ну, як не всі, а якась частина засуджених ворогів народу такі ж вороги, як і він сам?
Ні–ні, тут же виправляв він себе. У радянської влади безліч справжніх ненависників. Вони продаються капіталістам й імперіалістам та займаються підпільною підривною роботою. Проте нема гарантії, що не знайдеться хтось на зразок Сомова, кому совість разом зі службовим становищем дозволять заради власних інтересів, особистих чи шкурних, оббрехати невинну людину.