Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Щойно майнуло — Голуб обернувся на ходу, рявкнув, не боячись бути почутим:
— Бігом! Копитами воруши, Офіцер! Твою мать, біжи!
У спину немов штовхнуло — Вовк рвонув, кількома широкими стрибками наздогнав спільників, далі трійця йшла майже головою до голови.
Скільки так пробігли, Ігор не уявляв. Розступалися соснові стовбури, він не оминав чагарів, продираючись крізь них та шматуючи одяг. Якось щастило не заорати носом, дихання теж вирівнялося в такт рухам. Здавалося, всі інші звуки довкола зникли. КолиІ раптово зупинило коротке: «Стій!», Вовк тут же підломив ноги, впав лицем на осінню траву, заплющив очі. З грудей вирвалися часті хрипкі звуки. Він немов пірнув у глибокий бездонний колодязь.
Виринувши, побачив себе на спині, очі проводжали білі, чудернацької форми хмари. Обережно повернувся на бік, у грудях відразу закололо, та скоро минуло. Торкнувся пучками пальців зламаного носа, ніби для перевірки, чи все гаразд. Нічого не змінилося, ніс лишався скривленим і, мабуть, потворив лице. Чому так переймається зовнішністю, Ігор не міг собі пояснити — та прийшло само собою: він на волі, так чи інакше знайде Ларису з Юрком, і рідні люди побачать свого чоловіка й батька негарним.
Чоловіка…
Нині там інший голова сім'ї. Свобода вже не виглядала чимось примарним, недосяжним, небезпечним. Перші кроки зроблено, значить, треба рухатися далі. Вовк сів, намагаючись не робити різких рухів, остаточно вирівняв дихання. Роззирнуся. Проша Балабан та Голуб лежали поруч, також поступово себе опановуючи.
— Йдемо? — запитав Вовк.
— Треба, — прохрипів старий злодій, та спроби підвестися не робив, лежав далі.
— Що?
— Здувся Балабан, — почулося у відповідь. — Вам мене тягнути, братчики. Без мене ви ніхто. Все в Солікамську на Балабані заряджено.
Тим часом Голуб теж сів, підсунувся до стовбура сосни, обперся. Ігор метнув погляд у його бік.
Вираз обличчя щербатого блатаря йому не сподобався.
До берега Глухої Вільви дісталися, коли сонце почало сідати.
Від місця вимушеного привалу довелося весь цей час іти не так скоро, як на старті. Балабан нарешті віддихався, підвівся, пішов, але швидко рухатися не міг — мабуть, усе ж не розрахував сил. Тримався за серце, кривився, у якийсь момент викашляв кров та невеличкий шмат легенів. Голуб такому повороту зовсім не здивувався. Навряд чи стан здоров'я пахана останнім часом був для його оточення великим секретом. Інша річ, старий злодій приховував його від сторонніх, а Офіцер своїм до кінця так і не став…
Зараз ясно: далі Балабан зможе йти, тільки якщо добре відпочине. Та Ігор чудово розумів — сталося те, чого не врахував навіть хитрий розум старого блатаря. Бо головним тягарем для втікачів раптом зробився він — той, від кого залежав успіх їхнього ривка.
Поки це не обговорювалося. Навпаки, Голуб із Вовком спершу вели Балабана, підтримуючи під руки з обох боків. Потім почали чергуватися. Нарешті, старий злодій звелів пустити його, мовляв, уже нормально йтиме сам, і справді рушив. Але потрібний темп усе одно був утрачений. В успіх задуманого Ігореві вірилося все менше.
На березі вирішили зробити довший привал. Балабан примостився далі від води, коротко наказав Голубу принести йому напитися. Ані фляжки, ані кухля втікачі з собою, ясна річ, не прихопили. Тож щербатий, невдоволено скривившись, усе ж таки підкорився, черпнув води в жменю, напував старого злодія, немов коника. Той попросив ще, стребував сухаря, мовчки захрумкав. Ігор із Голубом теж абияк утамували голод та спрагу, стежачи при цьому за тим, як сонце повільно й упевнено сідає за верхівки дерев.
— Йти пора, — мовив Балабан, дожовуючи останній кусень сухаря та злизуючи налиплі на долоні крихти.
— Куди? — у голосі Голуба чулася байдужість.
— До чорта на роги, — гаркнув старий злодій. — Тут сидіти будемо?
— Куди ти дійдеш, Балабан… Сам же бачиш…
— Збити собак зі сліду. Водою вздовж берега, вниз по течії.
— Далеко прочапаємо? — визвірився Голуб. — З твоїми темпами — пару кілометрів. Вийдемо колись на берег, але мусора теж не лопухи. Все прорахують, підуть вздовж берега, так чи інакше наші сліди знову надибають.
— Тоді через річку, — вперто вів своє Балабан. — На той берег.
— Ти перепливеш? Місце тут не найвужче. Течія люта, знесе…