Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
До міліції вони зайшли разом. Там кричала Тітка, гаркав кирпатий дядько; понуривши голову, мовчав студент, а за столом сидів міліціонер, незнайомий. Він з неприхованою неприязню позирав на всіх трьох.
Дівчина сказала:
— Привела винуватця. — І показала на Біма. — Пречудова тварина. Я все бачила й чула там з самісінького початку. Цей хлопець, — вона кивнула на студента, — ні в чому не винен.
Розповідала вона спокійно, то показуючи на Біма, то на когось із тих трьох. її намагалися перебивати, але міліціонер суворо зупиняв і Тітку, і Кирпатого. Він з очевидною приязню ставився до дівчини. На закінчення вона спитала жартома:
— Правильно я кажу, Чорне вухо? — А звернувшись до міліціонера, ще додала: — Мене звуть Даша. — Потім до Біма: — Я Даша. Зрозумів?
Бім усім своїм єством показав, що він її поважає.
— Ану, йди до мене, Чорне вухо. До мене! — покликав міліціонер.
О, Бім знав це слово: «до мене». Чітко знав. І підійшов. Той поплескав по шиї легенько, узяв за нашийника, роздивився номерок і записав щось. А Біму наказав:
— Лежати!
Бім ліг, як і годиться: задні ноги під себе, передні витягнуті вперед, голова — віч-на-віч із співрозмовником і трохи набочок. Тепер міліціонер питав у телефонну трубку:
— Спілка мисливців?
«Мисливці! — здригнувся Бім. — Мисливці! Що ж бо це означає тут?»
— Спілка мисливців? З міліції. Номер двадцять чотири подивіться. Сетер… Як так немає? Не може бути. Собака гарний, дресирований… До міськради? Добре. — Поклав трубку і ще раз узяв, щось питав і почав записувати, повторюючи вголос: — Сетер… із зовнішніми спадковими дефектами, посвідчення про родовід нема, власник Іван Іванович Іванов, вулиця Проїжджа, сорок один. Спасибі. — Тепер він звернувся до дівчини: — Ви, Дашо, молодець. Хазяїн знайшовся.
Бім застрибав, тицьнув носом у коліно міліціонерові, лизнув руку Даші й дивився їй у вічі, просто у вічі, як можуть дивитися лише розумні й ласкаві довірливі собаки. Адже він зрозумів, що говорили про Івана Івановича, про його друга, про його брата, про його бога, як сказала б людина в такому разі. І здригався від хвилювання.
Міліціонер суворо буркнув Тітці її Кирпатому:
— Ідіть. До побачення.
Дядько почав напосідати на чергового:
— І це — все? Який же в нас буде порядок після такого? Розпустили!
— Ідіть, ідіть, діду. До побачення. Відпочивайте.
— Який я тобі дід? Я тобі — батько, татусь. Навіть ніжне звертання забули, с-сучі сини. А хочете ось таких, — тицьнув він у студента, — виховувати, по голівці гладити, по голівці. А він вас — почекайте! — гав! І злопає. — Гавкнув справді по-собачому, натурально.
Бім, звичайно, відповів тим же. Черговий засміявся:
— Дивіться-но, татусю, собака ж бо розуміє, співчуває.
А Тітка, здригнувшись від подвійного гавкоту людини і собаки, задкувала від Біма до дверей і кричала:
— Це він на мене, на мене! І в міліції — ніякого захисту радянській жінці!
Вони пішли-таки.
— А мене що — затримаєте? — понуро запитав студент.
— Слухатися треба, голубе. Якщо запрошують — зобов'язаний іти. Так годиться.
— Годиться? Ніяк таке не годиться, щоб тверезого тягти в міліцію під руки, наче злодія. Тітці тій треба б п'ятнадцять діб, а ви… Ех, ви! — І пішов, пом'явши Бімові вухо.
Тепер Бім уже зовсім нічого не розумів: погані люди лають міліцію, гарні теж лають, а міліціонер терпить та ще й усміхається; тут, мабуть, і розумний собака не розбереться.
— Самі одведете? — спитав черговий у Даші.
— Сама. Додому. Чорне вухо, додому.
Бім тепер ішов попереду, озираючись на Дашу й очікуючи: він добре знав слово «додому» і вів її саме додому. Люди ж бо не зміркували, що він і сам би прийшов у квартиру, їм здавалось, що він малорозумний пес; лише Даша все зрозуміла, лише Даша — оця білява дівчина, з великими замисленими й теплими очима, яким Бім повірив з першого погляду. І він привів її до своїх дверей. Вона подзвонила — відповіді не було. Ще раз подзвонила, тепер до сусідів. Вийшла Степанівна. Бім її привітав: він набагато веселіший був, ніж учора, він говорив: «Прийшла Даша. Я привів Дашу». (Іншими словами не можна пояснити Бімові погляди на Степанівну і на Дашу навперемінно).
Жінки розмовляли тихо, при цьому чути було слова «Іван Іванович» і «осколок», потім Степанівна відімкнула двері. Бім запрошував Дашу: не зводив з неї очей. А вона одразу взяла миску, понюхала в ній кашу й сказала: