Дуже страшна історія
- Автор: Алексин Анатолий
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Надія Лісовенко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Дуже страшна історія». Краткое содержание книги:
Усі дивилися на мене. В очах не було й тіні недавнього захвату. Я був на ґанку, а трохи нижче стояли п'ятеро моїх друзів — у порожньому селищі, на мокрій землі, під дощем, біля зачиненої пошти. І вони знову вважали, що я винен: якби я вранці не переплутав, вони б зараз їхали у теплому вагоні до своїх мам і тат. Я переплутав… Це знову стало для них моїм останнім вчинком. А про те, що, якби не я, вони б усі сиділи в підвалі, ніхто уже й не пам'ятав!
Так я думав, поки не помітив у очах Наташі щось інше. Я побачив у них чекання й надію. Як це було вже не раз того дня. Вона ще покладалася на мене!
І знову почалася ланцюгова реакція: ідеї одна за одною полізли мені в голову!
— А якщо побігти до сусідньої станції? Це далеко?
— Півгодини бігу, — відповів Гліб. — Але районна пошта тут… А там немає будок…
— Неділя — для всіх неділя! — похмуро виголосив Покійник. — Ти вважаєш, там уже почався понеділок?
— Навіщо ж так? — несподівано обірвав його Принц. — Навіщо говорити під руку?
— Ну, якщо він думатиме рукою, наші батьки приречені!
— Покійнику, не чіпай Алика! — сказав Принц Датський так само грізно, як говорив колись мені: «Не чіпай Покійника!» У його грудях билося чесне, благородне серце! Підтримка запалила мене:
— А куди ти, Глібе, вчора дзвонив з міжміської? Щоб попередити Племінника… Ну, про те саме… про що, ти знаєш. Куди ти дзвонив?
— На дачу.
— Виходить, там є телефон?
— Так. Його дідусеві… Він виступав на телефонній станції, і йому… Там навіть табличка… На апараті. «Гл. Бородаєву від вдячних читачів…»
— З цього телефону ти, Наташо, й подзвониш! — проголосив я з ґанку, наче з трибуни. — А потім, якщо залишиться час, і ми подзвонимо…
— Ні, — сказав Гліб. — Ти не знаєш Григорія. Він не дозволить… Коли ми його…
Гліб ще не знав головного — він не читав мого напису на столі: «Племіннику! Вітай свою тітку!» А якщо Племінник, на відміну від Гліба, вже прочитав ці слова? Тоді він і поготів не пустить нас до телефону! А то ще й зажене назад у підвал… Зустрічатися з ним страшно!
Так я думав, а вголос сказав:
— Що нам Племінник! Шестеро одного…
— Не ждуть! — підказала Миронова. І вперше в житті підказуючи, не вгадала.
— Не бояться! — поправив я її. І повторив: — Шестеро одного не повинні боятися!
— Ти не знаєш Григорія, — знову сказав Гліб. — Він же сидів… А ми не сиділи… Нам не подужати…
— Побачимо! — вигукнув я. Але, як і досі, стояв на гайкові, поспішати на «стару дачу» якось не дуже хотілося.
На допомогу мені прийшла ланцюгова реакція: нова ідея яскраво спалахнула серед ранніх сутінків!
— Він нас і пальцем не зачепить!
— Пальцем, звичайно, — заскиглив Покійник. — А ти бачив, який у нього кулак?
— Не бачив! І жоден з вас не побачить, — сказав я впевнено. — І самого Племінника ви не побачите!
— Хіба це можливо? — і далі сумнівався Покійник. — Можливо!
— Хіба Племінник щез? Випарувався? — Від страху Покійник знову почав розмовляти запитаннями.
— Коли ви зайдете в дачу, там нікого не буде, — сказав я. — Ви вірите мені?
— Віримо, — сказала Наташа.
Це було мені скромною нагородою.
— Побігли! — гукнув я.
І всі знову побігли.
Якби хтось того дня спостерігав наші переміщення збоку, то вирішив би, що діється щось дуже дивне й підозріле. Спершу ми мчали від дачі до лісу. Зупинилися, помахали руками навколо Покійника й знову помчали. Потім зупинилися на платформі, знову помахали, порадилися і, ляпаючи одне на одного бризками грязюки, побігли до пошти. Знову зупинилися, знову помахали, порадилися і щодуху помчали назад до дачі… Тепер уже я весь час біг попереду, мов вожак, який обов'язково є в кожній зграї — пташиній, собачій і будь-якій іншій. Мені не потрібна була тепер допомога Гліба: я сам знав дорогу.
Повертаючись на дачу, ми кілька разів відпочивали. Кожен по-своєму. Покійник одразу падав на пеньок чи лаву і дихав усіма частинами свого тіла: носом, ротом, животом і плечима. Принц Датський ходив, по-спортивному високо піднімаючи ноги, зводячи і опускаючи руки, глибоко й рівно дихаючи, Гліб починав прогулюватися десь далі від мене: він уникав моїх очей і запитань. Здавалося, він хотів, щоб я забув про його існування. І про розслідування, яке все ще не було завершене: мені бракувало часу. Зненацька він повертав голову, наче за деревами й за кущами його наздоганяли мої болісні сумніви: «Навіщо ти, Глібе, це зробив? Навіщо?!»
Миронова, ледве зводячи подих, все ж піднімала руки й питала: «Треба відпочивати?», даючи зрозуміти, що, коли знадобиться, коли буде наказано, вона тут-таки, не зупиняючись, помчить далі.