Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
БІЛЬШЕ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ…
Кохання? Будь ласка. «Перевиховання», яке розпочала Ванда, повинно було закінчитись коханням. З її боку.
З мого ж боку — це буде жага без любові. Конче без любові, щоб не вдатися в сентиментальність. Серце? Яке там серце? Є тільки наповнений кров’ю мішок.
Мушу признатись, я відразу відчув, яка глибока прірва залягла між моїми намірами й можливостями. Під час розмов з Вандою зі мною діялося щось небувале. Хіба ж раніш мені переймало дух, коли я дивився на стрункі дівочі постаті? Ну, то й що, як погляд не може від них відірватись? Це просто якась фізична недуга, хворість. І я пив воду, щоб заспокоїтись.
Вандина врода, яку я пізнав, її чари, — так, звичайно, але за всім цим усе-таки мріють інші стрункі постаті, тремтячі перса, покірні очі. Звичайно, але… Безвладні уста то віддаляються, то наближаються… Стрункі постаті зникають у місячному сяйві або під пухкими перинами, якщо сьогодні я знаю, що ці жінки продажні або заміжні.
Та й годі. І більш нічого. Зате й через багато років не меркне обличчя Ванди: вона єдина, і над швидкоплинною юністю не владні ні час, ні земля. А ті, інші? Вони — мов розпливчасті візерунки. Романтика виринає з імли: «Я не знала, що такі великі очі можуть бути гарні, — каже Віся. — Очиська!» — «В тебе довгі ноги, ти танцюватимеш, як бог», — пророкує Казька-цокотуха. «Уламки лав лежать по скверах», — сказав Тувім.
Це дуже повчально — через багато років заглибитися в аналіз своїх давніх переживань, відкопувати те, що через принциповість ти хотів живцем поховати в собі заради ідеї. Похвали з уст дівчат були приємні. Чи справді я, «непохитний борець», підсвідомо цікавився, як і кожен чоловік, як оцінюють мою особу жінки? Тоді я над цим не замислювався й навіть обурився б, якби хтось мені таке сказав. Я б скоріш міг повірити, що перепливу Атлантичний океан чи навіть разом з фізиком полечу на Місяць, ніж допустити, що здатен на оті безглузді любощі з жінками.
На кожнім кроці я демонстрував свою недосвідченість і небажання визнавати цнотливу недоторканість жіночого тіла. Ніхто не вірив у мою наївність, і через те раз у раз виникали всілякі непорозуміння. Якось я жартома обійняв за стан гарненьку білозубу Крисю і сказав їй: «Уявляю собі, який у тебе бюст». Скандал, плач, галас. Ото неотеса!
Він думає, що лапає сільську дівку. Я тільки головою похитав, виказуючи цим свою зневагу до фальшивої буржуазної моралі. А якби я обійняв її в танці, та ще й міцніше, то все було б гаразд, хіба ні? Отож деякі гімназистки дивились на мене як на розбишаку й губителя дівочої цноти.
Раз ота святенниця француженка (вона завжди ходила в чорній сукні мало не по кісточки) потягла мене до директора і скрипучим голосом почала скаржитись: мовляв, я показував її вихованці Ванді ілюстрації в німецькому спортивному журналі. Дівочі груди на цих фото надзвичайно гармоніювали з лініями всього тіла, дівочі ноги в легких стрибках нагадували списи в польоті. Директор непорозуміло дивився на ілюстрації та все повторював: «Заспокойтесь, будь ласка, колего, я зараз принесу валер’янки. Але чого ви так хвилюєтесь? Хіба сталося щось страшне? Я не бачу тут нічого непристойного». — «Диявол сіє зло, де тільки може. Як ми врятуємо молодь, коли не станемо йому на перешкоді?»
Директор був прихильником світського виховання, але після смерті Пілсудського злякався змови святенниць і знову на стіні в своєму кабінеті почепив розп’яття.
З самого початку, ще коли ми вперше йшли до парку на вступну розмову, я помітив, яка гарна, легка й пружна хода у Ванди. Ось вона на краю тротуару, ось пурхнула на шосе, махнула портфелем, знову скочила на тротуар. І знов, і знов. Біля дому акушерки показала язика курям, що порпалися за сіткою. Коло млина озвалась до малого хлоп’ятка: «Агу!» А її гривка од вітру — фр-р, фр-р — здавалось, можна було всі волосинки полічити. Ну і що ж тут такого? А тим часом… Я міг їй відразу сказати, що думаю про буржуазно-католицьку мораль та етику і про те, хто винен у всіх злигоднях народу, хто спекулює на високих гуманістичних ідеалах, і хто чваниться витонченими манерами, — міг би сказати, але не сказав. І зовсім не тому, що не мав твердих переконань.
А з тієї самої причини, з якої пізніше не образив її жодним словом, коли вона, розлючена моєю непоступливістю в суперечці, назвала мене клятим комуністом, якого треба негайно віддати в руки поліції, бо я невиправний.
Мав я моральне право образити її? Мав. Мої нерви витримали навіть випробування ревнощами, які я таїв глибоко в душі, — привід до них дала Вандина досвідченість у коханні.