Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Ми сиділи на лавочці в парку. Нехай вона почне перша, нехай вона… А як ні, вмовляв я себе, то я її візьму в шори. Я збирався з силою, а в скронях гупало, наче молотом.
На костьольній вежі туркотіли голуби, спурхували і, шукаючи холодку, сідали на карнизи, на піддашшя.
Крізь віти де-не-де пробивалося сонячне проміння. Я пересував ногу по ясній смузі. Ванда простягла ногу теж туди, я відсмикнув свою і сховав під лаву.
— Ну, з чого почнемо? — спитала вона голосно й аж надто діловито. — Що будемо робити?
Я здвигнув плечима, вона не зводила з мене очей, на губах її майнув майже невловний вираз вищості. Слова самі зірвалися в мене з уст:
— Сонечко пригрівав. Ти правду казала, дерева дуже швидко розвиваються. В місті швидше, ніж у нас, на селі.
— Так, — відповіла вона, усміхаючись, — незабаром вже й квіти будуть. Я так чекаю, коли заквітне бузок і жасмин у нашому садку.
— Будуть і ягоди.
— Агрус і полуниці, — доказала вона, зайшовшись сміхом.
— То що ж ми будемо робити? Почнем з їжі?
Я розсердився, і враз де й поділась моя ніяковість.
— Будемо поширювати свій кругозір… Можна запросити стенографістку, і новий номер нашої газети готовий. Та ще й який! — Я весело свиснув.
Один — нуль. Мої слова розрядили атмосферу, тепер я вже почував себе цілком певно. Ванда, випроставшись, плеснула в долоні, усмішка не сходила з її уст.
— Історія не повторюється.
— А кажуть, бог трійцю любить, — відповів я. — А ще ж і двох разів не було.
Газета «Наше життя» друкувалася в маленькій міській друкарні поволі, ручним способом. Не пам’ятаю вже, відколи. Виходила вона три або чотири рази на рік, все залежало від наявності коштів, матеріалу та від енергії редакційної колегії. Обсяг — вісім чи десять невеликих шпальт. У тій газетці було все і не було нічого. Така собі торбинка, куди вкидали, хто що мав. А коли номер з’являвся, всім впадали в око насамперед його хиби.
Претензій було без ліку. Щоб застрахувати себе від нарікань і критики, редактори самі заохочували різні гуртки або учасників якоїсь урочистості подавати матеріал для газети. А тоді їх, у свою чергу, просили допомогти в писанні статей та заміток. Яка велика сила — друковане слово!
Коли редактор приходив, скажімо, на виступ оркестру, його приймали, як іноземного сановника. Погано оплачуваний і погано вдягнений капельмейстер змахував паличкою, — і ось полинула музика: заревла труба, на тон вище підхопила ота друга, закручена, заплакав кларнет, слідом за ними заридали скрипки. Оркестр грав усе нові пісеньки й мелодії, поки редактор, скінчивши замітку, не йшов собі. А йому легше було б описати спітнілі, червоні від напруги фізіономії музикантів, їхні руки, що літають сюди-туди, аніж перетворити на слова оцінки всі ці октави, бемолі, діези, піаніссімо й баси. Якщо в редактора було дубове вухо, можна було наперед сподіватись найвищих похвал. А невдаха капельмейстер ставав геніальним диригентом у бездоганному фраку з елегантно розмаяними полами.
З відвідин природничого гуртка, що тулився в кабінеті природознавства, редактор виносив враження, що побував на берегах чудових ставків і в лісах із рідкісною рослинністю. Посеред усіх тих чудес стояла вчителька природознавства в коричневій мішкуватій сукні й чесала скуйовджене фарбоване волосся або, змагаючися з дрімотою, переступала з ноги на ногу. Але редактор писав, що вона стояла, зачарована величчю божественної природи.
І що вона доброзичлива. Дуже доброзичлива. Кожному, хто знав життя гімназії, ці слова нагадували про різні сцени, що їх учні влаштовували викладачці природознавства.
От хоч би й таку.
На одному з уроків вчительку природознавства зустрічає дзенькіт чарок, вона здивовано питає, що це таке.
З задньої парти чути відповідь: «Весілля буде». В цю мить наперед вискакує Богдан Б., напахчений, у випрасуваних штанях і начищених до блиску черевиках, у руці тримає величезний букет квітів. Учителька попередила, що сьогодні викличе його, щоб виставити річну оцінку, це його останній шанс. І ось Богдан, підсмикнувши штани, з серйозним виглядом стає навколішки перед нею.
— Дозвольте освідчитись вам. Не відмовляйте мені, прошу…
Вона отетеріла.
— Іди геть, нахабо…
— Та я ж серйозно…
— Не дурій.
— Я хочу ділом довести.
— Не можу, не можу. Багато вас тут, молоденьких херувимчиків, що тільки й чекають нагоди.
Дівчата запротестували, зчинився галас. Учителька вже не питала Богдана, і він дістав трійку надурняка.