Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
Пригадав і той вечір, коли вона показувала листи від своїх рідних та ненароком торкнулася його руки. Їхні очі вмить зустрілись, і він побачив, як червона барва проступає на її обличчі. «Вибач, – навіть зараз почувся її голос. – Я приїхала сюди не по жениха. Я мріяла врятувати… – зробила невелику паузу, вирішуючи, чи варто таке говорити цьому парубку, та все ж додала, – Росію». І хто б що не думав, але то була правда. У цьому він ще раз переконався, перечитавши її листи до батьків. У кожному рідні благали доню повернутися додому, а вона в останньому їм відповіла: «Господи! Як хочеться, щоб ви нарешті заспокоїлись. Не заради жарту якогось я це зробила, а для того, щоб допомогти Росії. І не важливо, скільки років прожити, а що зробити за той відведений час. Тому я пишаюся своїм вибором – я була на Великій війні, де врятувала сотні життів. Моліться за мене, за Росію і за все людство». Таким був внутрішній світ двадцятирічної дівчини, яким Григорій був приголомшений.
Так і залишилась вона для нього святою Маргаритою, бо й зараз не вірив, що такі люди народжуються на цій землі. Вона була тим створінням, яке могло спуститися лише з неба – туди й пішла, як додому. Не забулась і та мить, коли, проводжаючи її в останню путь, весь полк стояв на колінах. Після того вони не раз просили свого командуючого нагородити Маргариту Георгіївським хрестом посмертно, але так і не дочекалися. Видно, не всім подобалася така її відвертість і прямота.
Крутилося в думках і парубоцьке минуле. Чи то часу не було раніше його згадувати, чи від війни воно так далеко сховалося, що й жодного разу не вигулькнуло; тепер же цареборисівські хлопці й дівчата неначе з підпілля виходили. Серед них ясноока козачка Марія з чорними бровами, русява Катерина з губами, схожими на налиту спілу вишню, і маленька тендітна Олександра. Марія все просила провести її додому, удаючи, що темряви боїться, а Катерина пішки приходила до нього аж в Ізюм, коли він наймався шити одяг в одного кравця. З’являлася під вечір, аби разом повертатися додому, маючи надію, що за дванадцять кілометрів зможе почути щось приємне на свою адресу. Але частіше вони йшли мовчки. На деревах виспівували солов’ї, а поряд буяло літо. Катерина все зітхала, а він навіть не розумів, навіщо вона стоптує свої єдині туфлі. Лише Сашуню хотілося йому цілувати. Уже й обняв одного вечора, і до себе притиснув, навіть відчув, як колотиться її серце, коли дід Карпо з’явився. Старий швидко схопив його за рукав, неначе злодія піймав на гарячому. Та коли Григорій і на те не звернув уваги, він прошепотів: «Дурню, тобі ж не можна закохуватись, уся сила пропаде». Хоча й було це в думках чи в його уяві, але кров остудити вдалося. Тож, відпустивши Сашуню зі своїх обіймів, Гриць пішов додому. Шугали кажани над головою, кричали сичі неподалік, а він лише посміювався, бо й мертвих не боявся. Ще в дитинстві сидів цілу ніч біля труни з покійним дядьком – так себе загартовував.
«Що з нею зараз?» – тепер шкодував, що не написав їй жодного листа. Може, тому що був зовсім молодий і не знав, про що писати дівчатам, а може, знову послухав діда Карпа. Зараз Григорій міг розслабитись і пригадувати і її сіро-голубі очі й те, як вона, збираючись усміхатися, дивно складала свої губенята, як рум’янцем заливалися її щоки, коли він на неї дивився. Від того завжди паморочилась голова. «Чи захоче його бачити, чи заміж вийшла та дитину народила, поки він воював? А якщо кинеться на шию?» – відчував, що цього разу він не піде від неї, навіть якщо з’явиться дід Карпо. Та і вчення дідове здавалося трохи смішним, мало того: тепер він не хотів бути інакшим і підкорятися якимось таємним законам. Пройшовши таку криваву м’ясорубку, хотів бути звичайною людиною і кохати. А вже за хвилину сумнівався, що саме так має вчинити. «Може, й справді у мене інша місія в цьому житті?» – згоден був і на неї, вважаючи, що тихе і спокійне життя не для нього. У такі моменти знову пригадував молоденьку інтелігентну дівчину з Саратова, яка поклала своє життя заради миру на землі. «Маргарита», – вуста самі шепотіли її ім’я, а серце шкодувало, що він так і не наважився сказати їй усе те, що хотілося. Мабуть, просто не зміг, вважаючи її набагато розумнішою, хоча була вона старшою лише на рік.
Тепер дивився на свої руки, загинав пальці, рахуючи роки, і все думав: двадцять років – це багато чи мало? Коли одяг шити, то мало, а коли воювати – то багато, бо здавалося, що війна накинула на нього всі п’ятнадцять, а то й більше. Інколи думав про зустріч того Григорія, який на ходу скочив у вагон, бажаючи потрапити на фронт, і другого, котрий повертається з війни. Уявляв, як вони наближаються один до одного, але, не впізнавши, розходяться у різні боки.