Політ ворона. Доля отамана

Пригадав і той вечір, коли вона показувала листи від своїх рідних та ненароком торкнулася його руки. Їхні очі вмить зустрілись, і він побачив, як червона барва проступає на її обличчі. «Вибач, – навіть зараз почувся її голос. – Я приїхала сюди не по жениха. Я мріяла врятувати… – зробила невелику паузу, вирішуючи, чи варто таке говорити цьому парубку, та все ж додала, – Росію». І хто б що не думав, але то була правда. У цьому він ще раз переконався, перечитавши її листи до батьків. У кожному рідні благали доню повернутися додому, а вона в останньому їм відповіла: «Господи! Як хочеться, щоб ви нарешті заспокоїлись. Не заради жарту якогось я це зробила, а для того, щоб допомогти Росії. І не важливо, скільки років прожити, а що зробити за той відведений час. Тому я пишаюся своїм вибором – я була на Великій війні, де врятувала сотні життів. Моліться за мене, за Росію і за все людство». Таким був внутрішній світ двадцятирічної дівчини, яким Григорій був приголомшений.

Так і залишилась вона для нього святою Маргаритою, бо й зараз не вірив, що такі люди народжуються на цій землі. Вона була тим створінням, яке могло спуститися лише з неба – туди й пішла, як додому. Не забулась і та мить, коли, проводжаючи її в останню путь, весь полк стояв на колінах. Після того вони не раз просили свого командуючого нагородити Маргариту Георгіївським хрестом посмертно, але так і не дочекалися. Видно, не всім подобалася така її відвертість і прямота.

Крутилося в думках і парубоцьке минуле. Чи то часу не було раніше його згадувати, чи від війни воно так далеко сховалося, що й жодного разу не вигулькнуло; тепер же цареборисівські хлопці й дівчата неначе з підпілля виходили. Серед них ясноока козачка Марія з чорними бровами, русява Катерина з губами, схожими на налиту спілу вишню, і маленька тендітна Олександра. Марія все просила провести її додому, удаючи, що темряви боїться, а Катерина пішки приходила до нього аж в Ізюм, коли він наймався шити одяг в одного кравця. З’являлася під вечір, аби разом повертатися додому, маючи надію, що за дванадцять кілометрів зможе почути щось приємне на свою адресу. Але частіше вони йшли мовчки. На деревах виспівували солов’ї, а поряд буяло літо. Катерина все зітхала, а він навіть не розумів, навіщо вона стоптує свої єдині туфлі. Лише Сашуню хотілося йому цілувати. Уже й обняв одного вечора, і до себе притиснув, навіть відчув, як колотиться її серце, коли дід Карпо з’явився. Старий швидко схопив його за рукав, неначе злодія піймав на гарячому. Та коли Григорій і на те не звернув уваги, він прошепотів: «Дурню, тобі ж не можна закохуватись, уся сила пропаде». Хоча й було це в думках чи в його уяві, але кров остудити вдалося. Тож, відпустивши Сашуню зі своїх обіймів, Гриць пішов додому. Шугали кажани над головою, кричали сичі неподалік, а він лише посміювався, бо й мертвих не боявся. Ще в дитинстві сидів цілу ніч біля труни з покійним дядьком – так себе загартовував.