Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
У відповідь він хотів заперечити, що з його грудей ніхто нічого не зніме, але замість того просто схопився і почав дякувати. Йому приємно було, що ці розумні люди назвали його молодим героєм.
– А от цікаво, – ще раз повернувся до нього один із них, – чи всі щаблі молодих командирів ти пройшов на фронті?
Григорій чітко по-військовому доповів про все по порядку: як був командиром відділення, потім командиром взводу, а ставши фельдфебелем, займав посаду командира роти. Повідав і про те, що «охотник» Савонов починав сімнадцятий рік на фронті в унтер-офіцерському чині підпрапорщика Російської імператорської армії. А за часів Тимчасового уряду за бойові заслуги його підвищено до першого обер-офіцерського звання – прапорщика (молодшого лейтенанта) Революційної армії вільної Росії.
– Бач, і правильно, умови отримання унтер-офіцерського звання і повинні бути такими суворими, – більше доводив своєму товаришеві, ніж Грицькові. – Крім теоретичних та практичних знань, у першу чергу має бути бездоганна моральність. Навіть тим, хто був покараний за крадіжку чи зазнав тілесних покарань за легкі провини, унтер-офіцерське звання не повинно надаватися, – він майже дослівно цитував інструкцію. – Шкода, що так пізно розговорилися, – знову цей чоловік у цивільному звертався до свого товариша, генерал-майора, який на фронті командував дивізією.
«Чому їхали саме тут? – устиг подумати. – Мабуть, тому, що всі потяги переповнені, а на вулиці йде холодний дощ».
– Не припиняй боротьбу, молодий герою, – бажали йому на прощання. – Може статися так, що боротися доведеться ще довго. А без таких, як ти, виграти ту боротьбу буде неможливо.
Про що йшлося, він зрозуміє лише декілька років по тому, а зараз протирає запотіле вікно й шукає очима тих двох чоловіків, які так мало тут були і так багато сказали.
Їхав далі та дивувався, що окремі події війни ніяк не хотіли від нього віддалятися, мало того: самі лізли в очі. Ще не встигне заплющити їх, як уже наближається перший німецький роз’їзд, а з ним і перше бойове хрещення. Ось шестеро солдатів стоять перед командиром. Хоча й порох уже нюхали, але в рукопашний бій ще не потрапляли. Зараз, крім нього, серед живих уже нікого не лишилось, а тоді всі були веселі й бадьорі, самі на завдання просилися. Думали, що й двадцять п’ять добре навчених німецьких кавалеристів на вгодованих конях їх не злякають. Та коли, з’явившись на їхній дорозі, вони витягли свої піки і галопом понеслися просто на них, де й узялася розгубленість. Він і зараз пригадує той легкий холодок на спині, який змушував зібратися з силами, ухилятися від нападу та роз’їхатись подалі один від одного. Про що думали його товариші, він не знав, лише для себе вирішив: якомога більше вбити ворогів, а далі – будь що буде. Розраховував на пістолет, але після декількох пострілів у ньому заскочив патрон. Якби не мав такої реакції, саме тут був би вбитий, тож, схопившись за шашку, став рубати ворога. Але якою б сильною не була його рука, невдовзі залишився і без такої зброї. І в цю мить смерть з косою на нього поглядала, тільки оддалік, бо й голими руками міг скрутити їй голову. А він, думаючи, як вижити, зміг відняти в німецького солдата гостру піку та по одному доколоти останніх. Непросте діло, тим паче в такому сум’ятті, але все у нього вийшло. А вже коли впав останній німецький солдат, він почав їх розглядати – поряд один на другому лежали німецький офіцер та унтер-офіцер, а трохи далі ще п’ять чоловік на його території цієї битви. Куди не гляне, скрізь калюжі крові, де-не-де кінська змішалася з людською. Від неї нудило й трясло – і не лише їх, а й навіть декількох уцілілих коней, які носилися навколо побоїща, наче навіжені.
Вони ж обнімали своїх чотириногих, мов людей, а попереду було ще шість верст. Лише повернувшись, зрозуміли: цього разу їм пощастило, тільки на ньому нарахували п’ятнадцять ран, на диво – жодної смертельної. Ніхто не впізнав і коня, який із десятьма пораненнями не галопом, звісно, але зміг пройти той непростий шлях до своїх. Тож Григорій розповів про все побратимам і, напившись води та отримавши першу допомогу, влігся спати. І якби не тремтіли ноги, можна було б подумати, що він здох.
Ще гомонять бувалі солдати про Георгіївські хрести, які вони заслужили сьогодні, ще бойове хрещення мерехтить в очах, а попереду вже з’явилася їхня Маргарита. Зовсім недавно всі сприймали її за коротко підстриженого парубка, якого звали Інокентієм. Коли все розкрилося, вона стала не просто медсестрою, а талісманом їхнього полку, бо не лише допомагала пораненим, а й молилася за них у свої вісімнадцять років. І не було солдата, який би не був у неї закоханий. Вона ж намагалася всіх любити, і це їй вдавалося. Навіть коли сама втратила свідомість і Григорій виніс її з поля бою, не наважилась виділити його серед інших. Не запрошувала в гості й пізніше, хоча виглядала його після кожного бойового завдання.