Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
– У своїх… – повторила вона його слова й задумалась. – У своїх… – ще раз сказала, бо дуже вони їй боляче зробили. – Та здадуть вони тебе, здадуть! – хотілось застерегти сина. – Бач, що зробили! Ти ж не хотів, щоб таке сталося? – намагалася хоч щось у нього вивідати.
– Простіть мене, мамо! – від того голосу навіть тиша завмерла.
Чи насправді грім гримів, чи то їй так здалося, а блискавки в очах точно були. Вони спалахували одна за одною, розрізаючи темряву. Заспокоїлись, лише коли вони з Акимом обнялися і довго так стояли посеред хати. Хоча й була вона при пам’яті, але нічого не могла сказати. А він, узявши торбину з окрайцем хліба, поглянув на батькову фотокартку з чорною стрічкою і ступив до дверей.
– Я повернуся, обов’язково повернуся, – проказав якимсь тихим, неначе не своїм голосом.
Не пам’ятала Настя, коли він зачинив двері, а сама вона впала на коліна перед образами, – отямилась аж тоді, як густий туман за вікном зовсім розвіявся. Розігнула спину, стомившись молитися, та й стала до тиші прислухатися. У її хаті ніхто не кричав і не плакав, навіть здавалося, що й Акима тут не було, лише мокра брудна одіж нагадувала про нього. Тільки торкнулася її рукою, як одразу відчула тремтіння його тіла, і знову почула останні слова: «Я повернуся… повернуся… повернуся…» Щоб не збожеволіти, заходилася прати, коли з кишені знову листівка випала. Дістала її не кваплячись, прочитала пошепки і вкинула в розтоплену грубку. «Один воює, щоб мир був, а другий хоче війну розпалити, – сердито поглянула на Мусієву фотокартку. – А ти казав, що допомагатимеш, – неначе й зараз докоряти йому збиралася. – Тільки звідти нічого ти не зрозумієш, – додала й таке. – Тут поряд – і то не розібратися, а вже з неба… – бликнула на вікно й трохи зраділа, бо за ним починало світати. – Спочивай із миром, а ми вже якось будемо», – саме зараз вона починала відпускати його від себе.
10
Давно чекав Григорій того часу, коли сидітиме у вагоні. Він їхав на «отєчествєнную», а повертається зі світової війни. На душі було гарно, у кишені – документи про демобілізацію, а попереду Київ, потім Харків, звідки й до свого Цареборисова рукою подати. Минуло всього декілька місяців, як він свідомо вступив до війська Центральної Ради, тому зараз на ньому була бездоганна форма петлюрівського офіцера, навхрест оперезана портупеєю, на голові замість кокарди високий кашкет із тризубом та зображенням черепа, схрещених кісток і лаврового вінка, яке носили гренадери-смертники. На ногах високі начищені чоботи, а на грудях цілий іконостас: чотири Георгіївські хрести (повний кавалер), до того ще й дві Георгіївські медалі. Такий комплект нечасто можна було зустріти на чиїхось грудях, тому й ловив на собі людські погляди, особливо молодих дівчат та військових, а провідниця вагона навіть шанобливо вклонилася.
– Заходьте, пане поручику, для вас найкраще місце, – і захитала поперед нього широкою спідницею.
Умостившись зручніше та пригрівшись трохи, бо за вікном була холодна осінь, Григорій почав дрімати. Аби відпочити, йому не потрібно було спати годинами, достатньо й декількох хвилин, як знову відчував бадьорість. Вважав, що таким його зробив той «батальйон смерті», де й за декілька діб не вдавалося не те що прилягти, а й просто звести очі. До нього приймали всіх, кому набридло безрадісне, повне лінощів, матюків і бешкетування полкове життя, тому й були вони не такі, як інші – трохи похмурі, трохи стомлені, але справжні вояки. У думках лише основне завдання: прорив укріпленої смуги супротивника та утримання створеного проходу до прибуття основних військ. У кожного на голові сталева каска, з собою карабін, ножиці для різки колючого дроту, револьвер та кинджал, а ще сім-вісім гранат у спеціальних брезентових чохлах, якими кожен оперізувався хрест-навхрест через плече. Під убивчий вогонь вони йшли на окопи противника, у розвідку, а то й на утихомирення цілого полку, адже більшість перестала слухатися свого начальства.
Пригадував і той час, коли він їхав на війну. Навіть бачив того хлопчину з миловидним, радше дівочим обличчям, геть не схожого на нього нині. Та коли той на ходу вскочив у потяг, він одразу відчув у ньому свою миттєву реакцію.
– Куди це ти зібрався? – схопивши за рукав, нахилився до нього удвічі вищий чоловік у військовій формі. – Висадити його на наступній зупинці, – наказав комусь та й пішов.
А поїзд, набравши пару, чахкотів далі. Двічі його висаджували, тож їхав, бувало, й із вітерцем на даху. Хотілося бодай до Харкова добратися, якщо на фронт потрапити не вдасться. Але не було такого, щоб задумав Григорій – і воно не вийшло. Замість трьох місяців у підготовчих військах пробув лише три тижні. У той час довго не вчили новобранців, бо не встигали поповнювати десятимільйонну армію, яка швидко танула. Уміє стріляти з гвинтівки, ходити в шерензі, колоти багнетом і бити прикладом опудало на плацу – то й можна відправляти. Григорія взяли умовно, зваживши на те, що хлопець проситься хоч патрони підносити. Та вже за кілька днів він виявився найбільш здібним учнем: навчився влучно стріляти, а про шаблю й мови не було – коли вона потрапляла до його рук, навіть полковнику страшно ставало. Усе ж не дуже впевнено відчував себе, коли на фронт відправили з трьохлінійкою Мосіна, у той час як ворог уже застосовував засоби масового знищення – авіацію, танки, артилерію, кулемети і навіть хімічну зброю.