Політ ворона. Доля отамана

– Цілий полк, п’ять тисяч солдатів, – відрапортував їй по-військовому.

– Оце так! – одразу і її чорні брови зійшлися докупи.

Він далі розказував, а вона уявляла, як за горілкою потяглися місцеві з усієї округи – хто возом, а хто й підтюпцем. Їхали й залізницею, бо на другий день про те вже знали не тільки в Харкові, а й на Дону. І з Донбасу поспішають туди шахтарі, адже такий подарунок їм навіть не снився. А місто Бахмут за декілька днів стало просто не впізнати – скрізь валяються п’яні, і їх так багато, що місцевим мешканцям доводиться через них переступати. Тільки в перші дні вони й не збиралися скаржитися – набравши й собі оковитої, ховали її та прикопували, розуміючи, що за день-два знову «сухий закон» повернеться. Лаяти військових почали лише згодом, за ними й міліцію, яка, замість наведення порядку, браталася з солдатами. А коли з людських дворів почали тягти на закуску все, хто що зловив – гусака, качку, курку, а то й теля здорове, – кричали на них і гнали геть. Б’ють баби їх лопатами, а вони все одно картоплю на городах копають. Лізуть у погріб, як у свій, та так усе виїдають, що в бочці й розсолу не лишається. Дівчатам та молодицям і зовсім горе, їм і до колодязя не вийти, ловлять їх просто серед білого дня й одразу спідницю на голову задирають. А ввечері в місті видно, немов удень, бо навколо вогнища палають: м’ясо смажиться, та горілка рікою ллється.

– Тож люди вже й горілці тій не раді, бо ці п’яниці загидили як дороги, так і двори та городи, і сморід ще перед містом чути. І ніхто нічого зробити їм не може, адже вони зі зброєю. А що п’яним – спочатку вони билися, коли нап’ються, тепер уже стріляються, часто мертві й живі поряд сплять, лише після похмілля всіх холодних тягнуть до річки, щоб і кінці у воду сховати. А в Бахмутці й так багато втоплеників ще з першого дня гульбища, тож і пливуть надуті мерці у Сіверський Дінець.

– Моторошна картина, – від почутого Настя аж руки на грудях склала. – Що ж далі, Петре?

– Не знаю. Ті, що туди поїхали, назад поки що не повернулися. А стрілянину вночі аж сюди чути. Тільки то не гвинтівки, а вже кулемети працюють, буває, й гармата бабахне – а чи по людях, чи в поле, хто його знає.

– І що, усіх постріляють? – поки питала про можливий кінець, її брови аж високо на лобі спинилися.

– Може й так статися, – у його голосі не було ні жалю, ні страху. – Що ж робити, коли їх усе більше й більше стає? – і такий у нього був вигляд, неначе він їх бачив. – Після міліції військових прислали порядки наводити, але й ті спилися. Якби ж роззброїти – тільки як те зробити, коли вони біля заводу свої кулемети поставили; спершу для того, щоб крім них там ніхто не хазяйнував, а тепер – щоб відстрілюватися, вирішивши, що їм поспішати нікуди. Окопи порили, барикади зробили – усе по науці, військові ж.