Політ ворона. Доля отамана

Настя не знала, що відповісти. Ні про більшовиків, ні про есерів говорити не хотілося.

– Я так раділа, коли дядько Іван за нього своєму начальству слово замовив, – почала пригадувати, з чого ж усе почалося. – І робота хороша, і зарплата чимала, та й він старався, ніхто не скаже, що ледачий, – сама все терла рукою по обличчі.

Спали на думку і його розповіді про якийсь совєт та матьорих комісарів, які вже й сюди з Росії приїжджають. Навіть запам’ятала, як світилися його очі, коли він про них розповідав.

– Неначе справді пороблено йому стало після зустрічі з ними, – жалілася бабі Палажці, як рідній людині.

– То ти його до Насті Савонихи відведи, нехай пошепче, – повторила те, що люди в таких випадках порадили б. Сама усміхалася, не вважаючи їхню розмову серйозною. – Хоче довести, що не тільки Григорій, а й він не ликом шитий, – це так вона його зрозуміла.

Інколи й Настя про те думала, а іншим разом вважала, що вони просто збили його з пантелику.

– Горлопани… – кимось придумане прізвисько здавалося дуже вдалим. – То хто їх слухає? – хотіла почути відповідь, але Палажка мовчала. – Якраз російські люди й слухають, а їх у нашому Ізюмі багато, і в Слов’янську, і в Краматорську також, – сама й відповідала словами сусіда Петра, який завжди все знав. – Тільки якби з того чого не вийшло, – додала й від себе. – Краще б на війну забрали, – проказала, тяжко зітхнувши. – Гриць із першого дня бігав до військкомату та просився, поки все ж пішов «охотником», тобто добровільно, а цей не хоче. Правда, скоро можуть забрати, не чекаючи, поки двадцять один рік виповниться, адже багато люду побили, а воювати ж треба.

Вона й сама не знала, що з цього краще, то більше й не питала у баби Палажки. А вдома знову дорікала своєму Мусію за те, що так невчасно він її покинув. «Не плач і не побивайся за мною, – неначе знову почула його слова. – Я тобі і звідти допомагатиму, – обіцяв за хвилину до смерті. – Краще заспівай мені…» Після того вони довго дивилися одне на одного. Вона спершу не повірила, думала: почулося, – а здогадалась, то аж волосся на голові дибки стало. Ще до весілля він любив слухати, як вона співає, а відтак, повернувшись додому із заробітків, щоразу нагадував про свою «любиму». І кожного разу Мусій дивився на неї зачаровано. Співати ж над помираючим – такого навіть не чула, тому не наважувалась і рота розкрити. Але Мусій знову шепотів: «Лю-би-му». Тож проковтнувши гірку й тягучу слину, вона почала: «Чорнії брови, карії очі, – ледь було її чутно. – Темні, як нічка, ясні, як день! – якби й хотіла голосніше, то не змогла б, так тремтів її голос. – Ой очі, очі, очі дівочі, – бачила і в його очах сльози. – Де ж ви навчились зводить людей?» Вона й зараз пам’ятає, як на його обличчі почав моститися потойбічний спокій, навіть відчула ту мить, коли душа пташкою випурхнула з тіла. І тоді хотілося не співати, а кричати, тільки не могла порушити страшну тишу, яка враз запанувала в їхній хаті. Після смерті чоловіка жодного разу не співала – не до пісень стало, усе швидко покотилося, неначе згори в якусь прірву.