Політ ворона. Доля отамана

Тільки не йшов із голови товариш дитинства Яків Іщенко, який теж там міг бути. А спогади вже витягували з минулого різні події: ось вони, будучи ще підлітками, разом ідуть у Таврію на заробітки. Гриць виявився витривалішим і міг довше йти без води та їжі, а босі ноги, які в Якова геть позбивалися за дорогу, у Гриця неначе іншою шкірою вкрилися – грубою, шкарубкою. Боліла й спина, коли носили на ній важкі мішки, але він майже не жалівся, у той час як його товариш і тут виявився набагато слабшим, і не лише фізично. Єдине, що дивувало: батько забороняв допомагати Якову, вважаючи його хитрим і ледачим. Але й на те Григорій не звертав уваги, лише інколи з’являлась якась неприязнь, бо страх як не любив боязливих. Бісила й розгубленість, яку він не раз помічав на Яковому обличчі, а з єдиного листа, якого від нього отримав, здавалося, що товариш з ним не щирий, щось приховує чи не доказує. Тепер гадав: «Чому він, будучи головою ротного і членом полкового солдатських комітетів, воював так, що не отримав ні вищого звання, ні жодної нагороди?» Йому невтямки було, що той активно провадить гнилу більшовицьку політику під привабливими гаслами – «За мир, свободу, землю й хліб». Разом із деякими своїми земляками виконує вказівки більшовицької партії про братання. Закликає залишати фронт і повертатися додому зі зброєю для боротьби із залишками царату. І робить це не заради своїх переконань, а за гроші. «Якою ж буде зустріч сьогодні? – крутилося таке на думці. – Чи оновилася його заяча кров, чи перестав він шукати собі кумирів серед зрадників?» Допускав, що й той пригадує його розбишакою та бунтарем, але не знайде в чому ще дорікнути. Зараз відчував себе не по роках досвідченим і дорослим. Ще далеко до виважених і освічених чоловіків, на яких рівнявся, все ж і йому є чим похвалитися в свої неповні двадцять років. Тому, відкинувши все зайве, перш ніж відправитися на виконання завдання, прийняв своє рішення: «Що б не сталося, а товариш дитинства ним повинен і залишитися».

Про все, що думав дорогою, одразу забував у бою, де необхідно бути максимально зібраним, бо «смертників» завжди було набагато менше, тож доводилося одному ставати проти п’ятьох, а то й проти десятьох. Не кожен зміг таке витримати – довгий час знаходитись на межі життя і смерті, коли організм швидко виснажується; а Григорій у такій ситуації був як риба у воді. Своєю силою управляв сам, і вже коли заніс шаблю над чиєюсь головою, то годі тому вояці ухилитися. Лише раз спинився, неначе хтось схопив його за руку. І добре – бо то був Яків. Вони не мали часу ні на вітання, ні на розмови, просто Григорій дав йому шанс вислизнути і щезнути. «Не вбивати ж товариша дитинства, якщо той навіть учинив злочин», – такими були його правила.