Політ ворона. Доля отамана
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-6196-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ ворона. Доля отамана». Краткое содержание книги:
– А з чого ж почалося? – хотілося Насті й про те дізнатися.
– Кажуть, більшовики в їхній полк пробралися і так їх загітували, а вони справді уміють це робити, що солдати перестали слухатися своїх командирів і пішли громити крамниці, міську управу, думу, маєтки багатих, словом – усе, що потрапляло під руку. Мабуть, чули про страйк військових у нас і в Балаклії, бо ті вважали, що їм живеться гірше, ніж робітникам. До того ж годувати стали погано, посилаючись на війну. А тут не інакше, як хтось таку ідею підкинув, от і кинулися всі до горілчаного заводу.
– А ти, Петре, все ж там був, – давно здогадавшись, вона вирішила про те сказати.
– Ні, Бог з тобою. Я ж непитущий, – сам розгубився і вже пошкодував, що прибіг до неї з такою новиною. – А от Акима твого там бачили, – неначе обухом по голові її вдарив.
– Невже! – вона аж зблідла. – Чого ж ти одразу не сказав? Півгодини голову морочиш, і аж тепер надумався! – але він уже тікав на вулицю, щоб більше нічого не питала.
Тисячі солдатів, гусаки з горілкою, усі туди з’їжджаються і збігаються, шахтарі, міліціонери, солдати, наливають, частують, співають, люди по хатах ховаються, є убиті й потоплені – усе скоєне знову промайнуло перед її очима. «Акиме, і навіщо я тебе на світ Божий народила!» – кричала її душа, а вуста мовчали. Лише згодом прийшла до тями. Швидко одягла чистішу кофтину та спідницю, накинула на плечі Мусіїв шерстяний піджак і майже побігла до вокзалу. «Я ось тобі покажу! Ти більше ніколи не будеш агітувати! – від гніву аж душа тряслася, неначе збиралася й зовсім з грудей вискочити. – Дорослий він! І не чекайте на нього! – пригадувала останні слова. – Оце я виростила! Оце дочекалася помочі! – ніяк не могла заспокоїтись. – Тепер не знаєш, у який бік бігти», – з такими словами спинилася вже на пероні.
Тут було людно, як ніколи, та все ж більше військових, ніж цивільних. Вона шукала родича її покійного Мусія – Данила, який працював на залізниці. Але він перший її помітив.
– Що ти робиш у такій сутолоці? – спитав, нахмуривши брови.
– Тебе шукаю, – зраділа вона. – Мені б у Бахмут якось потрапити, – не хотілося навіть йому говорити правду.
– Я так і зрозумів. Але це зовсім неможливо. Там зараз дуже багато люду, може, й більше десяти тисяч. Учора й наших резервістів туди відправили, а сьогодні ще два батальйони юнкерів із Чугуєва, з ними й бригаду кулеметників на платформах. Якщо гуляки не здадуть зброю, їх усіх розстріляють. Такий наказ із Петрограда отримали, – він знав про всю ту оказію. – То кого ти там шукатимеш? – хотів, щоб вона сама сказала. А не діждавшись, додав: – Більшовиків там уже давно нема. Не такі вони дурні, щоб під розстріл потрапити – заколотили і повтікали. Тільки ніяк не збагну – навіщо воно їм?
Сам збирався наперед пробратися, бо паротяг уже прогудів, а він за декілька хвилин мав перевірити колеса і всю рухому частину потяга.
– Як з’явиться Аким, даси мені знати. Я з ним ще не говорив, а в мене теж рука важка, – махнувши нею, пішов виконувати свою роботу.
Настя стояла на пероні геть розгублена. Її штовхали, обходили, а їй так хотілося скочити у потяг в останню мить, що ледь себе стримала. Нагнула голову та поволокла додому неслухняні ноги. «Почуй мене, Акимчику! Прийди. І слова тобі не скажу, тільки б живим повернувся», – тремтіла її борода, як і в нього, коли він збирався плакати.
Не спалося і цього разу, а почувши шарудіння за дверима, одразу схопилася на ноги.
– Господи! – мало не сплеснула руками. – Який замурзаний і мокрий! – хоч і ледь блимала її лампадка перед образами, вона все побачила.
– Не світіть світло, – попросив він одразу. – Я лише на хвилину.
Їй так хотілося його обняти, припасти до його грудей і заридати, але вона швидко метнулася шукати якусь суху одежину.
– Мабуть, тікав і падав, – намагалася вгадати. – А після дощу слизько, та й земля мокра, – торохтіла не перестаючи. – Головне, що живий і добрався, – а в душі радість із тривогою так зчепилися, що й розборонити їх не могла. – Я тебе сховаю, – уже планувала вона. – Трохи погрієшся в хаті, і сховаю. Якщо тут небезпечно, до діда Карпа відведу, – шморгала носом, який, знай, мокрів. – А за день-другий – залізницею на Кавказ до його знайомих відправлю. Правда, можна й ближче – у монастир податися, там Оксанка про тебе подбає, – вона не могла на чомусь спинитись.
– Я в Харків поїду, там у своїх і буду, – обмившись у темряві холодною водою, він уже переодягався.