Марш Радецького та інші романи

Йозеф Рот потроху збуває своє життя, часто на грані «фолу», раз у раз ділячи навпіл день, метаючись між містами і дедалі частіше доходячи думки, що минуле вже не продовжити, а отже, треба починати все спочатку. Згодом, певно, з цієї причини він виключатиме зі свого доробку «Павутиння»: надто вже цей роман віддзеркалював його власну долю. Звідси його звичка, майже маніакальна, носити щонайменше два годинники: один — на руці, а інший — у кишені. Він ніде не встигає нагріти собі місця, і, схоже, врешті не надто розуміє, хто ж він — журналіст чи романіст. Один за одним виходить низка нарисів: «Білі міста» (1925), «Подорож до Росії» (1926), «Гебреї у мандрах» (1927), а паралельно з'являються новела «Квітень. Історія одного кохання» (1925), роман «Втеча без кінця» (1927), повість «Ціппер та його батько» (1928). «Тоді я ще був частинкою цього світу, соломинкою в потоці подій, яка пливла, захоплена тим потоком», — пише Рот, який насилу зводить дух у життєвій метушні. Врешті, зізнається своєму приятелеві Бернардові Брентано, що йому вже остогидла клята газетна писанина і він ладен їхати до Парижа писати романи, бо переконаний, що журналістика відбирає у нього найкращі сили. У другій половині травня 1925 року подружжя Ротів уже дихає повітрям Лютеції. Звідси, з французької столиці, він раз у раз від’їжджатиме у свої нескінченні відрядження, шукаючи чергового редактора, чергового видавця. Тут він згадає свою давню любов до Флобера, про якого писатиме у своїх статтях, і тут ніби повернеться до своїх, уже забутих, сподівань юності. Повернувшись до Парижа 1933 року, по роках поневірянь, письменник — тоді вже автор знаменитої епопеї «Марш Радецького» (1932), роману «Йов» (1930) та ще цілої низки відомих творів — відчує, як наростає його відчуження, як ламаються його стосунки і тріщить його світ (відколи в Німеччині прийшли до влади нацисти, він туди ані ногою). Світ міняється занадто швидко, щоб Рот навіть своїм гострим оком міг устежити за всіма нюансами. «Коли вперше в Остденде я побачила Йозефа Рота, — пише остання його супутниця письменниця Ірмґард Кьон, — у мене виникло таке відчуття, ніби переді мною людина, яка за кілька годин помре від смутку». Ці слова виявилися пророчими: восени 1938 року у Рота стається серцевий напад. Милостива доля відмірює письменникові ще півроку, щоб — хтозна — він міг змінити щось у своєму житті. Втім, на це в нього немає ані бажання, ні сил: усе вже стало на папері, а отже, відійшло в минуле — його почуття, думки, його віра і його любов. У травні 1939 року він і сам переходить у той світ, за яким тужив цілий вік, — світ міфу й легенди, що ними оповита стара, загублена імперія…