Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Московські журнали «Руская Мисль», «Рускає Багатства», «Билоє» дуже радо містили статті М. Драгоманова. З М. Драгомановим приятелювали чи його ідеями захоплювалися визначні москвини, як, наприклад, проф. К. Арабаджин, проф. І. Ґреве, проф. П. Струве, проф. П. Мілюков, С. Мєльгунов та інші. І. Ґреве вважав М. Драгоманова ідеологічним батьком московської Партії конституційних демократів, головою якої був П. Мілюков (пізніше). П. Мілюков особисто знав М. Драгоманова і пише («Нацианальний вапрос»), що у нього не було ніяких розходжень з М. Драгомановим у політичних поглядах. П. Мілюков був прем’єр–міністром Врємєннава Правительства в 1917 році. Воно визнало українцям право вживати українську мову тільки в трьох Губерніях, і то лише в приватних справах, у приватних установах. Запеклий україножер царський цензор С. Щьоґолєв був великим прихильником М. Драгоманова (Ю. Сірий).
Москвини в УССР охоче перевидають твори М. Драгоманова. Те саме робить і т. зв. УВАН у Нью–Йорку. Лідер наших сучасних ренегатів проф. Ф. Богатирчук пише: «Наша організація основана на ідеях М. Драгоманова» («Східняк». Ч. 24).
Та в Галичині М. Драгоманову не повелось, бо галичани не мали нічого спільного з московською «культурою» і дуже скоро побачили, які яйця кладе та московська зозуля. Н. Навроцький, М. Бучинський зірвали українську маску з цього московського агента, а І. Франко гостро висміяв його у пресі. (Більше про М. Драгоманова див.: К. Подолянин. «З минулих літ»).
З наведеного ясно видко, ХТО був М. Драгоманов. А він був божком і безапеляційним законодавцем для наших соціялістів, які, захопивши владу в 1917 році, негайно почали здійснювати його ідеї. Так, наприклад, запеклий драгоманівець М. Порш, ставши військовим міністром, негайно здемобілізував українську армію, що тоді почала була самочинно організуватися. Він добре знав, що в цей самий час В. Лєнін наказав організувати московську армію прискореним темпом. Такі були всі інші соціялістичні міністри УНР. Що ж дивного, що маємо тепер УССР.
В 1905 році москвини ганебно програли війну з Японією. Московська національна пиха дістала добре по пиці, та й ще від маленьких «макак», як згірдливо прозивали москвини японців, нахвалюючись «закидати їх шапками». Обурене московське суспільство — від правих до лівих — накинулося на уряд. Захитана царська влада була примушена піти на неприродній москвинам шлях європейських реформ: проголосила конституцію (що її за пару літ обернула в фікцію), полегшила цензуру на пресу, поширила місцеву самоуправу і т. п.
Українці негайно взялися за відбудову української культури: почали закладати українські часописи, видавництва книжок, школи для неграмотних, поглиблювати наукові досліди над минулим України і т. п. Москвини відразу занюхали небезпеку для імперії, але, розуміючи, що поліційними заходами вже несила їм осідлати Україну, запланували зробити це своїм улюбленим методом — підступом. Московські соціялісти, не жалуючи енергії і грошей, залили Україну повінню драгоманівської літератури, у великій мірі українською мовою. На цю працю москвини мали і вправних агітаторів і досить коштів від свого суспільства, навіть від своїх буржуїв (а також і жидів, включаючи й американських банкірів). Наші несоціялісти не мали ані грошей, ані людей на протипропаґанду, бо ж буржуазія в Україні складалася майже виключно з москвинів та жидів, шляхта–дідичі була змосковщена, а інтелігенція переважно драгоманівська. За таких аж надто нерівних сил, ясна річ, москвини (руками наших соціялістичних яничарів) здобули більшість саме того прошарку суспільства, що робить революції, — молодь. Такою зустріла Україна епохальний 1917 рік.
В березні 1917 р. впав, нарешті, гнилий царат Московської імперії. Впав від першого ж стусану, що його дав йому наш (складений з українців) Волинський полк у Пєтраґраді. Протягом пару день, без одного вистрілу, порозбігалася і поховалася царська поліція і притихла перелякана адміністрація на всій величезній території імперії.
Хоч «Ґасударствєнная Дума» (парламент) на чолі з нашим ренегатом М. Родзянком і проголосила, що Врємєннає Правітєльства Расіі має всю верховну владу в імперії, та ніякої влади фактично не було на місцях ще кілька тижнів, отже, і в Україні. Тоді влада, як говориться, «лежала на вулиці», і кожний міг її взяти. Нам відомий випадок, коли ДВА свідомі українці, намовивши 15 малосвідомих національно малоросів — вояків запасового полку, що стояв у місті, проголосили самі себе місцевою («революційною») владою; самочинно демобілізували (вживаючи демагогії) москвинів того полку, відіслали їх, не гаючись «на родіну»; усунули всіх москвинів з місцевої адміністрації, і все це зробили без жодного пострілу протягом одного тижня. Лише ДВІ особи захопили владу.