Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Цей приклад показує, як близько — казково близько — була тоді Україна до мети, за яку боролися наші предки сотки років. Була б знайшлася в кожному нашому місті мала Група людей, подібних на пізніших членів ОУН, були б мали ми тепер велику, багату, самостійну державу, а не великий спалений до чорної землі, залитий українською кров’ю цвинтар — УССР. Вся трагедія України 1917 року була в тому, що в ту історично–переломову хвилину Україна мала лише маленький зародок пізнішої ОУН — Групу М. Міхновського, а 95% нашої молодої інтелігенції, задурманеної драгоманівською провокацією, були в московському таборі. Сповнилося на всі 100% пророцтво Т. Шевченка: «в огні обкраденою збудять».
По упадку царату наша еліта розгубилася і не знала, на яку ногу ступити. Але лідер націоналістів М. Міхновський на другий же день організував «Українську Центральну Раду» (УЦР), яка мала перебрати найвищу владу в Україні. До УЦР приступив гурт ненаціоналістів, і завдяки своїй кількісній перевазі вони захопили в ній провід. Більшість членів того проводу були запеклі драгомановці, отже, вороги ідеї Української Самостійної Держави. Тоді М. Міхновський кинувся горячково організовувати збройну силу України, сподіваючись, що не заражене драгоманівським дурманом наше вояцтво примусить УЦР стати на шлях державної самостійности України. Пізніше показалося, що ці його надії були обґрунтовані і реальні.
Вже 29.III.1917 М. Міхновський заснував у Києві під скромною назвою (щоб не звертати уваги ворогів) «Військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка». Не звертаючи уваги на спротив московської адміністрації та пропаганду драгоманівцями пацифізму серед вояків, цей «клуб» не гаючись зорганізував з вояків — українців Київської залоги полк імені гетьмана Б. Хмельницького силою в 3574 багнетів. В Чернигові організував полк ім. гетьмана П. Дорошенка, потім кількатисячну селянську міліцію «Вільне козацтво» й українські військові частини на німецькому фронті в імперській армії.
УЦР скликала на 17.IV.1917 р. Всеукраїнський Національний Конгрес. Приїхало понад 1500 делегатів. Конгрес пройшов в атмосфері великого НАЩОНАЛЬНОГО ентузіязму. Він єдинодушно запевнив повну підтримку УЦР і проголосив її найвищою владою України, закликаючи все населення виконувати лише її накази. Багато членів Конгресу вимагало негайно очистити адміністрацію в Україні від москвинів. Отже, УЦР мала далеко більшу підтримку і послух свого народу, ніж уряд у Пєтраґраді, якого не визнавали робітники навіть у самому цьому місті.
Та драгоманівці М. Грушевський, В. Винниченко й інші, використовуючи свою попередню популярність та вживаючи демагогії, захопили провід Конгресу в свої руки. Конгрес вибрав до нової УЦР 90% драгоманівців. А вони ж вважали зрадою «общей родінє» (Московщині) змінювати московську адміністрацію на українську. Вся адміністрація в Україні ще довгі місяці була в руках москвинів, які примушені були толерувати УЦР, бо ж їхній пєтраґрадскій уряд був безсильним їм помогти, але про якийсь послух УЦР не хотіли й слухати. Доходило до таких курйозів, що найвища влада в Україні — УЦР жебрала в київській міській адміністрації кілька кімнат для своїх міністерств. Організовану приватними зусиллями і коштами українську гімназію в столиці України запроторили геть аж на передмістя, а московські гімназії мали прекрасні будинки в центрі Києва. Київський митрополит заборонив служити панахиду по гетьманові І. Мазепі і цілком відкрито «нікакой Украіни» не визнавав. Але ж М. Драгоманов, учив, що всі зайди в Україні мають мати свободу і рівні права з тубільцями.
Тепер наші соціялісти вибрехуються тим, що, мовляв вони не мали тоді фізичної (збройної) сили усунути москвинів з України чи бодай від влади. Це звичайний їхній брехливий викрут. Вони мали її тоді аж подостатком. Вони мали тоді в Україні силу, далеко БІЛЬШУ, ніж пєтраґрадскій уряд. В Києві стояв вороже настроєний до москвинів (завдяки пропаганді М. Міхновського) полк імені гетьмана Б. Хмельницького силою в три і пів тисячі багнетів. В Чернигові стояв полк імені гетьмана П. Дорошенка, ще більш вороже наставлений до москвинів (вони там дуже утискали цей полк). Була велика сила патріотичного Вільного козацтва, яке прирекло послух УЦР. Під Пєтраґрадом стояла 12–а озброєна (з артилерією, бронепотягом і літаками) армія силою в 150000 вояків, що складалася майже виключно з українців. Завдяки заходам голови українських організацій у Пєтраґраді С. Жука, штаб армії запропонував УЦР пересунути цю армію на українсько–московський кордон. УЦР ВІДКИНУЛА ЦЮ ПРОПОЗИЦІЮ. Але на наказ пєтраґрадскава уряду (а його наказів тоді ніхто в імперії не слухав) вислала на німецький фронт з України 70 куренів по 1000 вояків у кожнім, а це ж 70000 вояків.