Літа зрілості короля Генріха IV

Анрі, викупаний у запашних есенціях, рушив у шовковому халаті й м'яких капцях до свого шлюбного ложа. Перед ним несли кілька свічників. Позаду йшли ла Варенн та інші дворяни, але очолював процесію герцог де Бельгард.

Дорогою король Анрі думав про те, що волів би не йти, але як не зробити цього тепер, то потім ще важче буде знайти час. Краще зразу, ніж ніколи. Королівська шлюбна ніч відбувається не для розваги. Ти не стаєш смішним від того, що вже не молодий. Ті придворні, котрі вели його через дім, із такими самими офіційними обличчями присвічували б і молодому королю; вони б забули, що він прямує до плотських зносин, і думали б тільки про високе призначення королівської величності. Анрі озирався на них — чи вони справді поважно ставляться до цієї шлюбної процесії, разом із його халатом, що тягнеться по підлозі. Звісно, так, або ж вони надзвичайно добре володіють виразом обличчя. Ла Варенн, що добував йому коханок, — без ліку й з усіляких станів, — тут удає з себе якнайдостойнішого слугу коропи.

Замість засміятись, Анрі зітхає. Іде й думає: «Багато сподіватись від цієї шлюбної ночі не можна. Кохання королеви я не здобуду ніяким мистецтвом і марно вдаватиму лицаря доброї волі,— думає він, бо його зухвала маркіза називала його так привселюдно. — Отих чужинчиних прихвоснів я не подужаю, — він має на увазі обох Маріїних кузенів і третього, красеня над красенями. — А ще ж і молочна сестра. Чужинка ніколи не буде серцем на моєму боці, і це дуже велика небезпека для королівства, — це він особливо виразно бачить тепер, ідучи до шлюбного ложа. — Та все могло б іще бути добре, — визнає він наостанці,— якби я справді щиро прагнув її кохання. Я сам не можу любити, і квит, і нічого тут не вдієш. Навіщо ж тоді шлюбна ніч? Заради посагу? Е, ні, ми знаємо нащо. Треба зачати наступника трону, мого спадкоємця з кров'ю Медічі в жилах. Оскільки вона не жадає мене, а я не жадаю її, він успадкує від неї все, а від мене — нічого, але буде моїм законним спадкоємцем».

Під час цієї ясновидющої ходи він так замислився, що ледь не наткнувся на одвірок. То були двері зали, де його сьогодні зустріла королева. Він зупинився, всі здивувалися — чому, і вся процесія теж зупинилась. Анрі думає: «Мій спадкоємець… Я ж мав його — і ніколи не питав, скільки в ньому моєї крові, а скільки материної. Наша кров злилась в одне завдяки єднанню сердець і нашій любові до цієї країни, до цього королівства. Я все зробив, усе передбачив і зробив, щоб забезпечити синові Габрієлі трон. А тепер мушу сам позбавляти його трону й спадщини. Вони мають рацію, що я зараз іду здійснювати акт королівської величності, а не розважатись, бо кепська це була б розвага».