Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Її треба випровадити з кімнати якось по-доброму. За дверима на неї чекає пригода; так, ми про це вже й забули! Як же з нею впоратися? Анрі й Марія перезираються, вперше між ними згода.
— Леоноро! — просить Марія. — Моя Леоноро! — туркоче вона. Та на її млосно-медовий голос не відповідає ніхто.
Тоді вона каже — ці слова може зрозуміти кожен:
— Ми самі. Король уже пішов.
А на нього дивиться спонукально і так спритно зчіплює й розчіплює пальці обох рук — той жест виказує досвід, але що він означає? Анрі очам своїм не вірить, а вона ще й поглядом пояснює йому, і на додачу піднімає ріжечок укривала. Він скоряється й залазить під нього, ховається там з головою, а зверху на нього ще навалюють подушку.
Що сталось далі, він уже не бачив, тільки здогадувався більш або менш. Мабуть, молочна сестра покинула свою схованку й почала шукати короля, а щоб вона не знайшла його в ліжку, королеви й сама зіперлась ліктем на свого чоловіка, якого й так уже душила подушка. А під вагою дружини він ледь не задихнувся.
Молочна сестра щось джергоче злісно й шпарко, аж слова ковтаючи, і їх годі розібрати. Але що може означати та злива слів, як не злість на Марію? Ти, мовляв, нікудишньо зіграла роль холодної жінки, — так, певне, каже вона. Дофін! — яке мені діло до твого дофіна! Поки ти його не маєш, король слухатиметься нас. Певне, вона каже «нас», але думає — «мене». Дуже можливо, що королеві дістався від молочної сестри й ляпас чи два: якийсь виляск проник крізь укривала й подушки. Тоді Марія виразно промовила троє слів: «жарко», «пити», «лимонаду», — й повторює їх на всякі лади, від страдницького шепоту до розпачливого зойку. А водночас ще глибше заривається своїми жіночими принадами в подушки, вже й так причавлені її тілом. Це щоб чоловік зрозумів: вона усунула Леонору, відіслала її, зайву тут, по лимонад.
Одначе шляхетна Галігай відмовляється сама блукати по темному будинку. Нова злива докорів означає, скоріш за все, що Марія сама винна, коли лежить отут самотня й покинута. Нащо вона дозволила, щоб її почет розігнали? І щоб шляхетна Галігай жертвувала собою задля дурної бодні, що вдає з себе королеву перед єретиками та варварами цієї країни? Йшла по лимонад, наражалась тут на якісь невідомі небезпеки? Ні, Маріє, по-твоєму не буде, хоч ти як прикидайся.
І Марія прикинулась: важко зітхнула, налягла на короля всією вагою, просто-таки всією, знерухоміла й лежала мов нежива. Молочна сестра зустріла цю хитрість пронизливим реготом. Вона сміялась і сміялась, не переводячи духу. «І не задихнеться ж із того реготу!» — подумав король, що сам уже зовсім задихався. Та врешті сміх почав стихати, подаленів. Тягар зсунувся з короля. Марія скинула з нього укривало і коротко, енергійним жестом пояснила, що сталось. Удар ребром правої долоні полівій руці означав: «Пішла!»
Анрі й сам бачив, що молочна сестра в сліпій люті покинула бойовище. Він метнувся до дверей, двічі крутнув ключ у замку, засунув важкий засув і озирнувся. Марія вже лежала напоготові, голісінька. Вона зустріла його словами:
— За батьківською заповіддю, з обов'язку перед вірою і за наказом мого дядька, великого герцога, я хочу мати від вас дофіна.
Аж згодом він замислиться над її словами, більш-менш зрозуміє їх і навряд чи буде задоволений ними. В цю мить її слова цікавлять його менше. Перед ним лежить її тіло, пишне й важке тіло; колись, поки він іще був жадібний без розбору до всього новенького, ця надмірна пишнота не відштовхнула б його. Але тепер оці виставлені напоказ чужинчині принади переконали його, що він уже не такий жадібний. Він міг би й відмовитись від них, і ось уперше в житті таке було в нього саме з тією жінкою, котра хотіла народити йому дофіна.
Перед ним, між темними запонами ліжка, лежить жінка, якій, очевидячки, не бракує любовного досвіду. Оті млості лякливої дівчинки — то одна річ: так треба було. А інша річ — без церемоній прийняти до себе чоловіка, щоб він справив свою службу. Ліва жменя її обхопила одну масивну грудь, і щедра хвиля плоті переливалась через пальці. Права лежала розтулена на широчезному, дивно пласкому стегні,— це було для глядача справді щось нове. Дочок чужих країв спізнаєш урешті з багатьох поглядів, але насамперед вони вражають незвичайністю свого тіла. Жодного обрису без складок, без припухлостей. Розтулена долоня виражає жадання, темне, оголене жадання. Живіт трясеться, його опуклість аж звисає набік. І м'ясисті крижі здригаються. Але найпромовистіша ота розтулена жменя.