Чужинець на чужій землі

Його цікавили й інші можливості, проте він вирішив про них не згадувати.

— Де Доун? І Майк? Здається, тут дуже тихо.

Ніхто не йшов коридором, у якому вони стояли, не було чутно й голосів... Але оте дивне відчуття щасливого очікування було навіть сильніше, ніж минулого вечора. Він очікував на повне звільнення від напруження після церемонії — до якої, ймовірно, сам приєднався, не знаючи про це. Проте це місце здавалося напруженішим, ніж будь-коли раніше. Це несподівано нагадало йому про те, що він відчував ще маленьким хлопчиком, коли чекав на свій перший цирковий парад, коли хтось вигукнув: «Йдуть слони!» Джубал тоді жалкував про те, що, якби він був трохи вищим, то міг би побачити слонів, які йшли повз захоплений натовп. Ось тільки тут не було натовпу.

— Доун попросила передати від неї поцілунок; вона буде зайнята впродовж наступних трьох годин, — чи щось близько того. І Майк теж зайнятий: він знову впав у транс.

— Ага.

— Не говори так розчаровано; він скоро звільниться, бо докладає всіх зусиль, щоб звільнитися задля тебе. Дюк протягом всієї ночі шукав швидкісні записувачі, які ми використовуємо для словника. Зараз у нас заняття групи, що записує марсіанські фонетичні символи; коли Майк закінчить заняття, він зможе прийти. Доун щойно почала диктувати; я закінчила першу лекцію й вийшла привітатися з тобою... Але маю повернутися, щоб наповнитися останньою частиною роботи, — тож мене не буде трохи довше, ніж Доун. А ось і поцілунок від неї — бо перший був від мене.

Вона обняла Джубала за шию й знову жадібно притиснулася до його вуст, врешті-решт промовивши:

— Господи! Чому ми чекали так довго?.. Я прощаюся ненадовго!

Джубал зустрів ще кількох людей у великій їдальні. Дюк підняв очі, посміхнувся, помахав йому й знову почав щось наминати. Він не був схожий на людину, що не спала всю ніч, — хоча і це було не так, бо він не спав аж дві ночі.

Беккі Віззі, що сиділа поряд з Дюком, озирнулася, побачила його і радісно вигукнула:

— Привіт, старий розпуснику! — схопила його за вухо, потягла вниз й прошепотіла:

— Я все знаю. Але чому тебе не було поруч, щоб втішити мене, коли помер професор? — і вона додала вже гучніше:

— Сідай біля мене, і ми принесемо тобі поїсти, поки ти розповідатимеш, про які такі витівки писав останнім часом.

— Хвилинку, Беккі, — Джубал обійшов стіл.

— Привіт, Шкіпере. Як переліт?

— Жодних проблем. Рейсовий літак. Здається, ти ще не знайомий з місіс ван Тромп. Люба, ось винуватець цього бенкету, єдиний та неповторний Джубал Гаршоу — двох таких було б забагато.

Дружина капітана була високою, звичайною на вигляд жінкою зі спокійним поглядом, властивим усім дружинам капітанів. Вона підвелася і поцілувала Джубала.