Чужинець на чужій землі

— А ти як думаєш? Який у мене вигляд?

— Здоровий. Трохи набрала у вазі. Пофарбувала волосся.

— Ні. Я перестала фарбувати волосся кілька місяців тому. Приєднуйся, і ми позбудемося твоєї сивини. Замінимо її справжнім газоном.

— Беккі, я відмовляюся молодшати за будь-яких умов. Я пройшов важкий шлях, щоб досягти своєї старості, і прагну отримувати від неї задоволення. Досить базікати, дай людині поїсти.

— Так, сер. Так, старий розпуснику.

Джубал якраз вставав з-за столу, коли до їдальні увійшов Людина з Марса.

— Тату! О, Джубале! — Майк стиснув його в обіймах і поцілував.

Джубала ці обійми трохи заспокоїли.

— Ти вже дорослий, синку. Сідай і насолоджуйся сніданком. Я посиджу з тобою.

— Я прийшов сюди не снідати: я шукав тебе. Пошукаймо місце, щоб поговорити.

— Добре.

Вони пройшли до вітальні одного з номерів; дорогою Майк тримав Джубала за руку — так захоплений маленький хлопчик тримає улюбленого дідуся. Майк обрав для Джубала велике зручне крісло і вмостився навпроти нього, на сусідньому дивані. Це була кімната з того боку будівлі, де розташовувалась приватна платформа приземлення; високі вікна на всю стіну виходили якраз на неї. Джубал встав і трохи пересунув крісло — так, щоб світло не било йому в очі, коли він дивився на свого названого сина. Його не здивувало, а радше обурило те, що важке крісло посунулося так легко, мовби важило не більше від дитячої надувної кульки, а його руки лише вказували напрямок.

Коли вони зайшли, у кімнаті сиділи жінка та двоє чоловіків. Через якийсь час вони вийшли — повільно, вільно і невимушено. Після цього Майк і Джубал лишилися самі — якщо не вважати товариством склянки з улюбленим бренді під рукою.

Джубал був майже готовий визнати, що той незначний контроль над предметами, яким володіють ці люди, міг суттєво заощадити сили та гроші (хоча б на хімчистці: та вчорашня сорочка Джубала, на якій були плями соусу, була така свіжа, що він надягнув її й сьогодні). До того ж це було значно зручніше, ніж сліпо довіряти механізмам. Однак Джубал не звик до телепатичного контролю предметів без кабелів чи хвиль; це дивувало його так само, як порядних коней дивували екіпажі, які рухались самостійно у ті часи, коли Джубал був маленьким.

Дюк налив бренді. Майк промовив:

— Привіт, Людоїде. Дякую. Ти новий офіціант?

— De nada[98], Монстре. Комусь же потрібно це робити, — а ти забрав всіх, кого можна, туди, в кімнату рабів мікрофонних записів.

— Що ж, вони впораються з усім за кілька годин, і ти зможеш повернутися до свого марного, розпусного існування. Робота зроблена, Людоїде. Кінець.

— Вся чортова марсіанська мова — в одній книзі? Монстре, я б краще перевірив тебе: а то раптом в тебе згоріли конденсатори.

— О, ні, ні! Лише початкові знання її, які я маю, — мав. Мій мозок тепер порожній. Але такі інтелектуали, як Стінкі, повернуться на Марс через століття, щоб доповнити це тим, чого я ніколи не знав. Проте я лише частково завершив роботу; вона тривала близько шести тижнів суб'єктивного часу, починаючи десь з п'ятої ранку — і кожного разу, коли ми відкладали зустріч. А тепер досвідчені дешифрувальники зможуть самі все це завершити. Тож я вільний і маю можливість побачитися з Джубалом. Мій розум більше нічого не тривожить, — Майк потягнувся й позіхнув. — Як добре. Завершення роботи завжди викликає приємні почуття.