Соло бунтівного полковника. Вершина

— Так, як і тобі…

Московський люд поспішав, штовхався, на ходу, наче між іншим, лаючись, роблячи одне одному зауваження, обмінюючись репліками, поглядами, енергетикою. На двох молодих жінок ніхто не звертав уваги. Хіба що якийсь ловелас ковзне сальним поглядом по силуету то тієї, то тієї.

Вони сіли в невеличкому кафе. Кілька відвідувачів, що гомоніли собі за столиком, не заважали. Алла й Настя згадали навчання в педінституті, однокурсників.

— Зараз, мабуть, керуєш якоюсь районною освітою чи директорствуєш, — Алла розпитувала з непідробним інтересом. — Чоловік — красень, дітки — розумняшечки?

— Усі постріли — мимо, — Настя трохи знітилася. — Після інституту в школі попрацювати не довелося. Я тоді нікому не розповідала, але ще на четвертому курсі, задовго до випуску, мені запропонували службу в органах держбезпеки. Вирішила, що треба спробувати, робота ж у столиці — не задрипана школа в якійсь Загогулівці.

— Так ти у нас чекістка? Радистка Кет? — Алла захлинулась у захваті. — Нічого собі, заявочки! Це, мабуть, так цікаво! Чи, може, страшно? Не боїшся, ризик є? Чим займаєшся? Чи все — секрет? — торохтіла подруга.

— Я працюю у ФСБ, в одному з неоперативних підрозділів, тобто за шпигунами з пістолем не бігаю, в засадах не сиджу, з парашутом у тил ворога мене не закидають. Та й слово «чекіст» тепер майже лайка, ми його не вживаємо, — видно було, що Настя не дуже охоче розмовляє на цю тему. — А щодо чоловіка-красеня, — змінила тему Настя, — то й тут постріл холостий.

— Чому так?

— Не склалося. Вештався навколо все якийсь непотріб, а так, щоб аж щелепи звело — ні.

— А в мене був чоловік. Ти його знаєш, Євген, на фізматі вчився, тільки на курс старший.

— Це такий красунчик? Здається, ще й навчався добре.

— Так. Закінчили ж усе одно разом — математики вчаться п’ять років, а ми, філологи, чотири. У мене розподіл був у якусь, як ти кажеш, Голопупенівку, десь аж у Нечорноземній зоні, їхати туди, виходити заміж за тракториста-алкаша — перспектива, сама знаєш, не з кращих. От і впала на хвіст Євгену. Він дійсно закінчив інститут з червоним дипломом і мав право першого вибору за розподілом. Євген, звичайно, вибрав Москву. Ну, а куди ж подінеш дружину? Куди голка, туди й нитка. Та прожили разом недовго. У деталі не заглиблююся, але за пів року ми розбіглися. Ділити нам особливо було нічого: він залишився в одному гуртожитку, а я перебралася в другий. З роботою пощастило — добрий знайомий допоміг влаштуватися в екскурсбюро, де й досі працюю. Купила квартиру — той-таки знайомий допоміг, та й холостякую собі, як і ти.

— Та-а-ак, зібралися дві подруги по нещастю…

— Ти вважаєш? А я думаю, що нам пощастило. Це краще, ніж щодня прати засрані труси ненависному жлобу, який вихваляється тим, що приносить щомісяця в дім сто доларів. Якщо не пропиває.

— Не говори, подруго. Я теж уже звикла до самотнього життя. Іноді, правда, з’являється щось подібне до захоплення, але то, як кажуть, більше для здоров’я. Усе ж мрії про принца не облишила.